Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

Вранці у вівторок Микола, Ольга і Марійка зібралися їхати в Івано-Франківськ. Микола надів свій ще досить гарний голубий костюм і білу сорочку, а зверху свою сіру куртку, яка була на нього трішки завелика, бо її купляли, коли померла була його бабця Домка, а лише тоді один магазин працював, то й прийшлося таку взяти. Ольга наділа своє синє шерстяне плаття, бурячкові чоботи і бурячкову шапку. Марійка була одягнена-найгірше, так вона почувалася. Вона наділа свої єдині бурячкові джинси, сірий гольф, чоботи, - які одні були лише новими, - і зелену куртку, яку носила колись Світлана, і бурячковий кепчик і шарф, які теж були недавно куплені. Ольга несла торт, який спекла її сестра Маруська, Марійка йшла з порожніми руками, а Микола ніс сумку, в якій були вишневий компот і пляшка горівки.

На вокзалі у Франківську їх зустрів Михайло Михайлович, і взявши Ольгу під руку, повів їх до власного помешкання. Вони вилізли на третій поверх і Михайло Михайлович подзвонив. Двері відкрив Володя, а Свєтка стояла за ним у дверях спальні. Після різних привітань їх чекали дві машини біля будинку. Сівши в них, усі поїхали до ЗАГСУ. Там була невелика черга і їм прийшлось чекати, але надовго. Після того, як Володю і Світлану проголосили чоловіком і дружиною, усі почали цілуватись і обніматись, навіть Марійка. Далі вони поїхали фотографуватись у фотоательє. Потім були гостини і спілкування на квартирі Козловських, а ще "гірко-гірко" усі кричали, а ще пізніше настав болючий момент прощання. Свєті було важко лишатися у чужих людей, важко було звикати до думки, що вона вже не житиме зі своїми батьками і сестрою. А її батькам і сестрі було теж важко прощатися і їхати геть, знаючи, що їх половинка лишається десь тут з чужими їй людьми. Світлану радувало хіба що те, що вона буде з людиною котру кохає і, що для неї починається нове, невідоме життя, повне таємниць і несподіванок від долі і цього світу.

На Світлану очікують великі зміни: і у житті, і у світогляді. Прийде кінець її свободі і кінець всьому тому, що тепер її покидає. Нарешті вона дізнається, що таке чоловік, що значить бути коханою, а в майбутньому також, - що таке материнство, як це носити під серцем щось живе, що ворушиться і знати, що це твоє, це твоя частинка і частинка тієї людини, яку ти любиш, яка скоро вийде з тебе, як щось нове, живе і надзвичайне. На неї очікує усе те, чого вона так прагнула останні роки, на неї очікує доросле життя, яке повне таємниць, несправедливості і жорстокості, а також звичайно і радості від перебування в ньому.

Сусідами Бурачків є Богдан і Ольги Боднари. Вони живуть у сусідній, однокімнатній квартирі зі своїми дітьми. Їхній старший син Олег, приблизно на чотири - п'ять років молодший від Марійки, а їх дочка Ірина - на вісім. У їх сім'ї усіма справами керує жінка. Бідолашний Богдан змушений робити усе, що вона тільки не скаже. Він, мабуть, і посуд миє, і прибирає в кімнатах, бо коли Бурачиха до них не прийде, - у їх хаті завжди прибрано. Бурачки гадають, що то Ольга - така вправна господиня, що у неї постійно прибрано і чисто, а насправді, мабуть, Богдан їй у всьому помагає. Та й дітей вона тримає у кулаці. Вони бояться і насмітити у хаті, щоб на них не кричала Ольга. Не раз Бурачки помічали, як Олег із мусорним відром по сходах мчав униз, хоч і ліфт не працював. По розповідям Ольги Олег вміє сам і млинці пекти. Ще й до того він вчиться у школі на одні п'ятірки, перемагає іноді на олімпіадах з математики; цей предмет він дуже полюбляє. Я тобі наведу одну розмову Бурачків, яка містить опис Олега і Ірини, та й усієї їх сім'ї, це було після нового 1998 року, коли Богдан завітав на "сто грам" до доброго сусіди Миколи, для якого закуска не головне, аби лиш "сто грам" було.

- Олег - пацан капітальний, - говорила Ольга. - Розумний, їсти варити вміє, слухає маму.

- В тому й проблема, що він її надто слухає, - перебила її Марійка.

- Добре, що слухає. Так має бути!

- А я його не дуже люблю.

- Чому?

- Коли ми з ним граємо "в машинки", то він аж трясеться так хоче виграти. Навіть кидає кубик так, щоб я не бачила, що там випало, щоб він міг змінити цифру. Не дурно в нього завжди одні п'ятірки і шестірки випадали, інколи четвірки.

- Що поробиш? - спантеличено говорила Ольга.

- І він надто розумний, майже зарозумілий. Я таких не люблю людей. Вони - самовпевнені.

- Олег чисто схожий на Богдана. І Ірина теж. На Ольгу ніхто не схожий.

- Точно. А як Ірина схожа на Олега! Ти бачила?

- Як не бачила?! Скільки разом живемо один біля одного і, щоб не побачити?!

- А! - скрикнула Марійка, щось згадавши.

- Що таке?

- Я згадала щось, - сміючись.

- Що?

- Після Нового Року приходив Богдан. Вони собі з татком тут пили.

- Коли це? Я щось не пригадую.

- Ти тоді на роботі була.

- І довго вони пили?

- Я не пам'ятаю. Але це не має значення. Уяви собі: Богдан був упав! - Де?

- На кухні.

- Як?

- З табуретки.

- Як це він міг з табуретки впасти? І навіщо було йому на неї вилазити? - дивувалася Ольга.