Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Ви хочете знати, чи я не розкажу про це в «Матаїга-клубі»?

Вілсон холодно подивився на Мекомбера. Такого він не сподівався. «Виходить, ти не тільки нікчемний боягуз, а ще й несосвітенний дурень, — подумав він. — А до сьогодні ти мені навіть подобався. Ото вгадай вас, американців».

— Ні,— сказав Вілсон. — Я мисливець-професіонал. Ми ніколи не обговорюємо своїх клієнтів. Отже, можете бути спокійні. Одначе просити нас про таке вважається непристойним.

Він уже твердо вирішив посваритися з ними — так було б найкраще. Тоді він їстиме окремо і зможе читати за столом. А вони собі їстимуть самі. І до кінця подорожі він підтримуватиме з ними суто офіційні стосунки. Як це кажуть французи? На грунті обопільної поваги. Атож, так буде краще, ніж устрявати в їхні безглузді чвари. Ось він зараз образить цього Мекомбера — і буде по всьому. Тоді він зможе читати за столом і тільки питиме їхнє віскі. Так уже повелося казати, коли між тобою і клієнтами вийде незлагода. Зустрінеш часом ще якогось білого мисливця й питаєш: «Ну, як справи?» — а він тобі: «Та й досі п'ю їхнє віскі», — і ти вже знаєш, що все пішло к бісу.

— Даруйте, — сказав Мекомбер, звернувши до нього своє американське обличчя, що і в дорослих чоловіків усе немов хлопчаче, і Вілсон побачив його коротко підстрижене волосся, гарні, хоч і трохи неспокійні очі, рівний ніс, тонкі вуста й красиве підборіддя. — Даруйте, я й гадки не мав. Я ж багато ще чого не знаю.

«Ну що ти скажеш!» — подумав Вілсон. Він був уже рішуче наготувався посваритися з ними, аж ось маєш: цей телепень, якого він щойно образив, сам починає вибачатися. Вілсон зробив Ще один захід.

— Не турбуйтесь, я нікому не скажу, — мовив він. — Мені потрібний заробіток. Тільки знаєте, тут, в Африці, перша-ліпша жінка поціляє в лева, а білий чоловік ніколи не тікає.

— А я втік, наче заєць, — сказав Мекомбер.

«А нехай тобі чорт, — подумав Вілсон. — Що можна вдіяти з людиною, котра отаке говорить?»

Він подивився на Мекомбера своїми незворушними голубими очима кулеметника, і той усміхнувся у відповідь. Усмішка була приємна, коли не дивитись на очі, сповнені болісного смутку.

— Може, з буйволами мені краще поталанить, — сказав Ме-комбер. — Це ж вони в нас на черзі, так?

— Коли хочете, завтра зранку й вирушимо, — відказав Віл-сон,

Ні, мабуть, він помилявся. Авжеж, отак і треба все це сприймати. Достобіса дивні вони люди, ці американці. Він знову відчував прихильність до Мекомбера. От якби тільки забути сьогоднішній ранок. Але звісно — де там! Ранок випав такий, що гірше нікуди.

— А он і мемса'іб, — сказав-він.

Вона йшла від свого намету, знову свіжа, усміхнена й напрочуд зваблива. Обличчя її мало правильну овальну форму, таку правильну, що її можна було взяти за ознаку глупоти. «Та вона не дурна, — подумав Вілсон, — ні, далеко не дурна».

— Як тут наш червонолиций красень містер Вілсон? А ти вже трохи очуняв, Френсісе, любий мій?

— Так, цілком, — відповів Мекомбер.

— Я махнула рукою на всю цю історію, — сказала вона, сідаючи до столу. — Що з того, як Френсіс і не здатен убивати левів? Зрештою, це не його справа. Це справа містера Вілсона. От містеру Вілсонові таки дуже личить убивати. Адже ви вбиваєте будь-кого, правда?

— Так, будь-кого, — відказав Вілсон. — Будь-кого і будь-що.

«Отакі вони є,— подумав він, — найбездушніші в світі. Най-

бездушніші, найжорстокіші, найлютіші й найпринадніші. І що запекліші вони стають, то дужче м'якнуть їхні чоловіки або й доходять до повного нервового розладу. Чи, може, вони зумисне вибирають таких чоловіків, над якими можна верховодити? Та ні, вони виходять заміж надто молоді, щоб на цьому знатися», — подумав він. Хвалити бога, що він уже добре вивчив американок, бо ця таки справді принадна.

— Завтра ми вирушаємо на буйволів, — промовив він до неї.

— Я теж, — сказала вона.

— Ні, ви не поїдете.

— Неодмінно поїду. Хіба ні, Френсісе?

— Чом би тобі не зостатися в таборі?

— Нізащо, — сказала вона. — Такого, як сьогодні, я нізащо не пропущу.

Коли вона їх залишила, думав Вілсон, коли пішла в намет плакати, вона справляла враження дуже милої жінки. Здавалося, вона все відчуває, все розуміє, вболіває душею за нього Й за себе, усвідомлює справжній стан речей. Минуло двадцять уустлин — і ось вона знову тут, неначе вдягнена в панцир отієї американської жіночої жорстокості. Ну й проклятущі ж вони жінки… Таки справді проклятущі.

— Завтра ми покажемо тобі ще одну виставу, — промовив френсіс Мекомбер.

— Ви не поїдете, — сказав Вілсон.

, — Помиляєтесь, — заперечила вона. — Я страшенно хочу знов Побачити вас у тій виставі. Сьогодні вранці ви були чарівний. Звісно, коли вважати за чарівне те, як розтрощують голови.

— Ось і наш обід, — сказав Вілсон. — Вам дуже весело, так?

— А чом би й ні? Я приїхала сюди не для того, щоб нудьгувати.

— Що ж, сьогодні нудьгувати не довелося, — сказав Вілсон. З його місця було видно каміння в струмку й дерева на тому ферезі, і він пригадав собі минулий ранок.

— Аж ніяк, — докинула вона. — Було чудово. І завтра так само буде. Ви собі не уявляєте, як я чекаю завтрашнього дня.

— Оце подали м'ясо антилопи канни, — сказав Вілсон.

— То такі великі корови, що скачуть, мов зайці, еге ж?

— Визначення досить вдале, — відказав Вілсон.

— М'ясо їх дуже смачне, — докинув Мекомбер.

— Це ти вполював, Френсісе? — спитала вона.

— Так.

— А вони небезпечні?

— Хіба тільки як упадуть на вас згори, — відповів Вілсон.

— Оце втішно.

— Марго, може б, ти перестала казитися, — промовив Мекомбер і, відрізавши шматок антилоп’ячого м’яса й наштрикнувши його на виделку, наклав зверху картопляного пюре та моркви з підливою.

— Можу й перестати, — відказала вона, — коли вже ти так ґарно просиш.

— Увечері вип'ємо шампанського на честь лева, — сказав Віл-сон. — Тепер надто жарко.

— о, лев! — промовила Марго. — Я зовсім забула про лева!

«Ага, — подумав Роберт Вілсон, — вона таки глузує з нього, хіба ні? Чи, може, вона вважає, що отак і треба приховувати $вої почуття? Та й як має поводитися жінка, дізнавшись, що її Чоловік — нікчемний боягуз? Вона страшенно жорстока, але ж І-всі вони жорстокі. Вони ж володарки, а щоб владарювати, треба часом бути жорстоким. Ну, та я вже надивився доволі на їхній клятий деспотизм».

— Беріть іще м'яса, — чемно мовив він до неї.

Надвечір Вілсон і Мекомбер поїхали машиною з шофером-тубільцем та двома зброєносцями.