Читати книгу - "Місто біля моря"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Всю випили вдень пасажири! — і буфетник, хитаючись, розвів руками.
— Хвилиночку, хлопці! — з цими словами Стародомський схопився з місця і легко, наче не було качки, вибіг до трапа.
Був він спритний і в дитинстві, зарічанський наш хлопець, у жилах якого текла одночасно польська і, мабуть, українська кров. Він у кожну щілинку Старої фортеці міг залізти, тому і прозвали ми його Куницею. Але тут, на морі, Юзикові рухи стали надзвичайно гнучкі і дуже упевнені. Він граціозно розхитувався в такт розбурханому морю. «Ось хто міг би матроський танець на вечорі виконати!» — подумав я, стежачи за Куницею, і звернувся до Толі:
— Який хлопець, га!
— Видно зразу — хвацький моряк, — згодився Толя.
Лунко застукотіли під ногами Куниці сходинки трапа, вкриті ребристими мідними планками. Збігаючи по них униз, Стародомський тримав дві пляшки «боржому». Шийка третьої пляшки виглядала у нього з кишені.
— Із власних підвалів, — сказав, переводячи віддих, Куниця. — Миколо Івановичу, принеси, будь ласка, посуд. Проте бардзо!
— Зараз, Йосипе Вікентійовичу! Біжу! — обізвався буфетник.
Уперше при мені назвали мого давнього друга по імені та по батькові. А я й не знав, що Куниця «Вікентійович»!
От і скінчилось наше дитинство, промайнули і залишилися в минулому славні, безтурботні деньочки, коли ми наввипередки бігали по зеленому лугу над Смотричем і все мріяли знайти у прибережному мулі золоті турецькі цехіни!
— Ти ким тут плаваєш, Юзику? — спитав я.
— Я ходжу на цьому пароплаві четвертим штурманом, — відповів Куниця. — А до Азовського моря на різних суднах ходив: і на «Трудівникові моря», і на «Феодосії», і на «Пестелі». Остаточну ж практику на «Трансбалті» відбував. І за кордон на ньому ходив.
— Як ти, встиг, дивно! — позаздрив я Куниці. — А ми тільки цього року фабзавуч закінчили.
— Я ж старший за тебе, — сказав Куниця солідно. — Ви з Маремухою ще в трудшколі вчились, а я вже паруси згортав під Батумом. Штурман Єлізбар-Гогітідзе навчав мене цього.
Різкий удар струснув наш пароплав. В буфеті дзенькнули і посипались чайні ложечки. Кілька маслин, зірвавшись з крайнього блюда, упали з столу і покотились по підлозі.
— Ого! — сказав Юзик і прислухався. — Сторчкова пішла. Вітерець змінюється. Переходить на чистий ост…
— Слухай, Юзику: ост — це гірше чи краще попереднього вітру? — спитав я обережно, але, очевидно, так, що в голосі моєму прозвучало побоювання.
Стародомський глянув на мене допитливо:
— Потонути боїшся, га, Василю? Не бійся! Цей пароплав будь-який шторм видержить. Вітри змінюються, а він собі йде вперед.
Приємно було сидіти в колі нових друзів, навпроти свого давнього друга під свист зустрічного вітру, який чимдалі посилювався, і слухати його розповідь про подорожі по морях, пригадувати своїх колишніх друзів і війну з нашими недругами, буржуйськими синками — скаутами…
… Потім Юзик Стародомський поводив мене по пароплаву, показував кочегарку, штурманську рубку, приміщення для екіпажу, а тоді ми зайшли в його каюту. Він постелив собі на диванчику, а мені, як гостю, запропонував вузеньке ліжко з високим бортиком, що убезпечує від падіння.
Над маленьким столиком у затишній, обжитій каютці висіла поличка з книжками з навігації і штурманської справи. Я став перегортати один підручник і побачив, що скрізь на його сторінках були помітки, зроблені Юзиковою рукою. Все ще не вірилось, що мій давній друг встиг навчитися такої складної і незрозумілої для мене науки, як водіння кораблів.
На стіні біля диванчика висів знайомий свинцевий барельєф. Придивившись, я впізнав риси рідного нашого міста, зроблені з плану XVI століття.
Обнявши мене, Стародомський сказав:
— В Одесі купив оцю штуку. Дивлюсь — щось знайоме. Придивився — мамо рідна, та це ж наше місто!
— Тут і Стара фортеця виведена! Дивись! — сказав я, розглядаючи фортецю, що замикала в’їзд у місто, з усіма її валами і бастіонами.
— Ажурна робота! Все тут зображено, до останньої башточки, — згодився Куниця. — І річка Смотрич. Бачиш, як вона петлею охоплює місто і з’єднується біля фортеці?
— Дивись, а ось і Фортечний міст! Які обривисті береги тут! Пам’ятаєш, Юзику, як ми увечері несли по цьому містку квіти на могилу Сергушина і Маремуха все боявся, щоб нас петлюрівці не затримали?
— Іще б не пам’ятати! — сказав Куниця, і я зрозумів, що вечір над могилою забитого більшовика запав і в його душу. — Слухай, а де ви з Маремухою і Бобирем живете?
— На Приморській. Два кроки від порту.
— Гай-гай!.. От жаль! — сказав Стародомський. — Коли б я знав, завжди під час стоянки прибігав би до вас!..
Про все вже ми переговорили в каюті четвертого штурмана, і враження було таке, наче ми не розлучались ніколи. Ми зрозуміли, що не тільки самі виросли і з хлопчиськів стали дорослими, але й виросла за цей час і зміцніла наша молода країна.
Я узнав, що ще в Чорноморському пароплавстві Юзик був прийнятий в ряди Комуністичної партії. Найстарший із нашої трійки побратимів, він перший з нас, в Ленінський призов, став комуністом.
Лежачи на плюшевому диванчику і упираючись ногами в перегородку сусідньої каюти, Юзик спитав:
— А винахід твій — це щось важливе, Василю? Чи дрібничка?
Довелось розповісти і про це.
… Знайшлися люди, які дали рух моїй пропозиції. Резолюція Андрихевича, в якій я був названий «молодим фантазером», налякала майстра Федорка, але не вплинула на червоного директора заводу. Адже і самого Івана Федоровича дехто намагався в Укрсільмаштресті назвати «рискованою людиною», за те, що він надумав, не спиняючи виробництва, піднімати дах над ливарним цехом і добудувати мартенівську піч для виплавки сталі.
Директор викликав мене до себе і сказав: «Молодець, Манджура! Дій і далі так напористо. Працювати працюй, норму виконуй, а мозком воруши, живи з розмахом!.. Не будеш заперечувати, якщо ми приставимо до тебе інженера-конструктора на тиждень? Не для співавторства, звичайно, а для технічного оформлення проекту?»
Я, звичайно, охоче згодився.
Незабаром біля прохідної з’явився плакат: «Молодь заводу, рівняйся на молодих ливарників! Раціоналізаторська пропозиція Василя Манджури заощаджує заводу щодня 660 робочих годин. Його пропозиція про знищення коминків і перехід ла центральне підігрівання убезпечує робітників од простуди та інших захворювань!»
Плакат цей, як з’ясувалось згодом, зробили, за порадою Головацького, ті ж самі художники з юнсекції клубу металістів, які малювали карикатури на відвідувачів салону Рогаль-Піонтковської.
У наказі по заводу директор Руденко об’явив мені подяку і видав премію — п’ятсот карбованців.
Уже «тропічні меблі» не загрожували більше мені та хлопцям. Тієї ночі, коли, розмовляючи з Юзиком, я їхав на пароплаві, лежачи на його вузенькому ліжку, мої приятелі відсипалися дома на зручних ліжках з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.