Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

Та й полетів собі.

Як Стецько з паном розмовляв

Жив колись один пан, та такий лютий, що біда: ніхто не міг йому догодити, всі його боялися, як чорта. Бувало, прийде до нього хтось що-небудь просити, а він як гаркне: «Що скажеш?» — то той з переляку й своє прохання забуде.

— Нічого, паночку, усе гаразд, — відказує бідолаха трясучись.

— А після гаразд що?

— Не відаю, паночку…

— На стайню його, лайдака! — сичить пан. — Усипати йому різок, щоб більше сюди не ходив!

Інакше той пан і не вмів з людьми розмовляти. І люди боялися з ним говорити, бо щось скажеш не так, не по шерсті, — до смерті засіче.

Якось грав пан у карти і виграв у сусіднього пана маєток. Було це весною. Зібрався пан оглядати свій новий маєток. Як поїхав, то й лишився там на все літо: дуже ж йому сподобався новий маєток. Правду-бо кажуть, що нове сито на кілочку висить, а старе під лавою лежить.

Тим часом у старому маєтку скоїлося велике лихо: «Як же, — думає економ, — сказати панові про це?»

Сам їхати до нього боїться. Надумав він послати кого-небудь із челяді. Та нема охочих. Кому кортить дістати зайвих різок?

А жив там один чоловік. На вигляд так собі — недотепа, зате на язик гострий: за словом у кишеню не полізе. На ім'я він був Степан, але всі звали його просто Стецько. Малий, бач, він був на зріст і щуплий.

Прочув Стецько, що економ шукає посланця до пана, прийшов до нього й каже:

— Пошліть мене — я умію з паном говорити.

Радий економ, мало не цілує Стецька. Дав йому хліба, сала, цілу жменю мідяків і вирядив у дорогу.

Йде Стецько, мідяками побрязкує, жодної корчми не минає.

Довго йшов він чи недовго, приходить нарешті до нового маєтку. Хотів Стецько просто до панського будинку йти, та лакей спинив:

— Ти чого тут, волоцюго, вештаєшся!

І нацькував на нього собак.

Стецько вийняв з торбини шматок хліба, кинув собакам. Вони й перестали гавкати. Тоді Стецько знов підійшов до ґанку.

— Що тобі треба? — кричить лакей. — Тут сам пан живе!

Стецько вклонився лакеєві й каже:

— А мій паночку, а мій дорогенький, оце ж мені й треба цього сам-пана. Я прийшов до нього з старого маєтку.

Лакей пом'якшав.

— Гаразд, — каже, — я скажу панові про тебе. Але скажи ж ти мені, звідки ти відаєш, що і я — пан.

— Гм, — хитро кашлянув Стецько, — бачу: ти пан не пан, а так собі підпанок, бо в тебе лоб низький, ніс слизький, от і видно, що лизав панські миски.

Розгнівався лакей, схопив Стецька за комір та ну штурхати. Побачив це пан із вікна і гукнув лакея до себе.

— Що там за хлоп? — питає пан лакея.

— Та волоцюга якийсь із старого панського маєтку, — відказав лакей і низько вклонився панові.

Пан згадав, що давно не був у старому маєтку.

— Поклич його сюди, — звелів він лакеєві.

Побіг лакей кликати Стецька, а той вийняв капшук, набив люльку тютюном і заходився вогонь кресати. Викресав вогню, запалив люльку. Курить та попльовує на чистий панський ґанок.

— Йди в покої, тебе пан кличе! — кричить йому лакей.

— Не трясця пана трясе, — відказує Стецько і покурює собі люльку.

— Та мерщій же ти! — сердиться лакей. — Пан тебе різками засіче…

— Не засіче! Ось докурю люльку, тоді й піду.

Чекав, чекав пан Стецька, не дочекався. Кличе знову лакея:

— Чому хлоп не йде?

— Люльку, пане, курить.

Пан розгнівався:

— Жени його сюди.

Стецько докурив люльку, вибив із неї попіл, сховав за пазуху і лише тоді поволеньки посунув до панських покоїв. Лакей біжить попереду, відчиняє Стецькові двері, мов панові.

Увійшов Стецько до пана та й закашлявся після міцного тютюну. Кашляє, а пан жде, тільки сердито очима зиркає. Відкашлявся якось Стецько і каже:

— Добридень, паночку.

— Що скажеш? — супиться пан.

— Усе гаразд, паночку.

— А після гаразд що?

— Та ось, паночку, прислав мене економ: панський ножик зломився.

— Який ножик?

— Та, мабуть, той, яким панові пера застругували.

— Як же його зломили?

— Кажуть же, пане, що без начиння і постола не сплетеш. А всяке начиння в роботі псується. Отак і панський ножик. Хотіли панові на чоботи здерти з гончака шкуру, взяли ножика. Але на панському гончакові дуже міцна шкура була. Ну, ножик і зломився.

— Якого гончака? Що ти мелеш, лайдаку? — закричав гнівно пан і хотів уже наказати челяді, щоб забрали Стецька на стайню і всипали різок. Але Стецько веде далі:

— Панський гончак — це той самий, може, пан пам'ятає, що вскочив був у криницю, а Микиту посилали витягати, і він утопився там. Еге ж, той самий гончак, що пан любив його брати на лови. Здається, коли не помиляюсь, пан віддав за того гончака сусідньому панові трьох мужиків…

— Що ж, мій кращий гончак здох?

— Здох, пане.

— А чого ж він здох?!

— Конини об'ївся, то зразу й ноги витяг.

— Якої конини?

— Та з жеребця.

— Якого жеребця?

— Панського буланого жеребця, з лисинкою.

— Що ж, і він здох?

— Здох, пане. А шкода, добрячий жеребець був.

— О, я нещасливий!

— Е, пане, чого дуже хвилюватись? Уже ж відомо, коли лошатко родиться з лисинкою, то воно або здохне, або його вовк із'їсть.

— А чого ж здох жеребець?

— Підірвався, мабуть.

— Що ж на ньому возили? Швидко їздили, чи що?

— Та ні, пане, на ньому не їздили, він завше на стайні стояв.

— То чому ж?

— Воду, пане, возили.

— Але ж нащо була та вода?

— Люди ж кажуть, паночку, що як топишся, то й за бритву схопишся. Як загорівся свинарник, то економ наказав і на жеребцеві воду возити.

— Що ж, і свинарник згорів?

— Згорів, пане.

— Як же він зайнявся?

— Бачиш, пане, він стояв близько обори, то від неї і зайнявся.

— То і обора згоріла?

— Згоріла, пане, як свічка.

— Чого ж вона зайнялася?

— Оцього, паночку, добре не відаю: чи від хліва, чи, мо, від покоїв.

— О, то й покої згоріли?

— Згоріли, пане, дотла, от мовби хто язиком злизав.

– І весь двір згорів?

— Увесь, пане: чисто, гладко, хоч ріпу сій.

Схопився пан за голову та божкає.

— Але чого ж загорілися покої? — знов питає пан Стецька.

— Од свічок, пане.

— Для чого ж палили свічки?

— Ну як же, пане, звісно, завше свічки палять, як хто помре.

— Хто ж там помер?

— Вічний супокій, щоб їй на тім світі легко тикнулося, — пані