Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"

– Біда у тому, що ця дрібнота, ця «мєлачь жизні» під назвою СРСР із Богом воює і перетворює людину на звіра. Хоча звір на таке не здатний, як яничари цього генерала.

– Ти, молокососе! Що собі дозволяєш? Ти гадаєш, із тобою хтось панькатися буде. Та ми тебе…

І тут дебелі м’язи кагебіста не встигли згрупуватися, як він звалився на землю. Від удару в голову, здавалося, розсипалися вусібіч по неотесаній підлозі кавалки тіла цього провідного члена Системи. Сталось елементарне: голові Комітету держбезпеки УРСР дав у морду школяр, батька якого він убив. Якби не наряд, що вскочив до кімнати на несамовите ревіння генерала, йому прийшов би кінець. До десятка спецназівців скрутили Андрія й притиснули до стіни. Звалити його на землю вони не змогли, як не силкувалися.

– Не трогать его! – ковтаючи зуби, процідив Кушнірук, що піднімався не без допомоги після майже смертельного нокауту. Спрацювала не так затьмарена свідомість, як вовчий інстинкт. Якщо з його голови, та ще й на очах цього маланця, впаде волосок, на волоску опиниться він сам.

– Пошли отсюда! – скомандував він своїм бузувірам. – Вениамин Абрамович, а пример с Сергеем Павловичем очень даже удачно вы привели.

Вони знову залишились удвох. До Андрія нарешті дійшло: він потрібен їм живим. Ну що ж. Не так уже й зле. Інтереси збігаються. Він теж потрібен собі живим. Цукерман був безмежно радий, що розмова увінчалася успіхом. Вони відпустили його додому, а завтра заберуть. І не як політв’язня, а як студента закритого фізтеху, куди ловці геніїв з Академії наук і КГБ звозили тямущий молодняк з усього Союзу. Клопоту з цим тамплієром матимеш досить, але на те він і геній, щоб мати крутий характер.

Цукерман повертався, як він уже звик, на рідне обійстя. На честь його приїзду зібралась уся родина. Паша вперше привіз із райцентру до села свою сім’ю – дружину та дворічну дочку. Радість помножувалась тим, що приїхав він до батьківської хати на новісінькій службовій машині, яку йому щойно виділили з обкому партії. Такої не було навіть у першого секретаря райкому партії, хазяїна району Тимофія Тимофійовича. Старші товариші з області саме нагородили комсомольського героя, справжнього войовничого атеїста, що проявив мужність у боротьбі з ідеологічним противником.

Старий Семко був радий за сина, аж сяяв. Автівкою тішився, як мала дитина: такого дива техніки в нього на подвір’ї ще не було.

– Дай посидіти, синулю, – посунув він Пашу за кермом. – Дай я проїдуся хоч до стодоли.

Старий Харкавий мало не звалив клуню – так газонув через усе подвір’я. Довго перемикав задню передачу. Потім так само рвійно покотив сліпе блискуче залізяччя назад. Вереск старої Стефки, що стояла була мовчки на порозі, розпанахав заколисане суботнє надвечір’я, що звисало над селом.

На її очах машина переїхала внучку. Дворічну дитину Паші Харкавого. Семко вийшов з кабіни. Від заподіяного зблід, наче крейда. Уперше в житті спричинена ним смерть так подіяла на нього. Поки там корчилася мама дитини і стовпіли брати, старий почвалав до стодоли.

Те, що його нема, помітили лише другого дня вранці. Чужі люди випускали корову на пашу. Семка знайшли в жолобі: Харкавий повісився на ланцюзі, яким припинають до стійла худобу.

Хрест-2

Замість прологу

– Павле Семеновичу, у приймальні – патріарх. Каже, що прийшов разом з дияконами освячувати ваш кабінет, – голос помічниці з селектора перервав історичність моменту, що трапляється не більше ніж раз у житті, і далеко не в кожному. У житті одиниць із сотень мільйонів, які сходять на олімп. І коли смертні піднімаються туди, то вони вже не люди, а боги.

Печерський олімп – у масштабі навіть не національному, а континентальному – височить, може, й не на рівні з Єрусалимом чи Капітолієм, та звідси, з фактичного центру Європи, видно якщо не весь світ, то всю цю пихату Європу. На відстані витягнутої владичої правиці й прямо перед очима – легендарний Майдан, що приголомшив цих смішних і наївних америкосів і євроїдів, але тепер уся планета має вертітися саме тут навколо своєї осі, бо над цим майданом нині він, Паша Харкавий, котрий заживо підкорив свій олімп.

У цьому головному київському кабінеті на вулиці Банковій він уперше побував тоді, коли господарем тут був Щербицький Володимир Васильович. Тоді його, генерала Харкавого, відрядили з Москви на допомогу властям УРСР – дати раду із буржуазними націоналістами.

Унікальна креативна пам’ять враз видобула з персонального архіву асоціацію: тоді, у кабінеті першого секретаря ЦК КПУ, скептично поглядаючи на сиву голову розгубленого члена політбюро, йому захотілося стати самому тут господарем – владикою над цими рідними аборигенами, сентимент до яких не втрачав ніколи. Як давно це було, хоча й зовсім недавно! І от збулося. Тепер він уже не якийсь там червоний секретар кремлівського імператора, а вождь незалежної і соборної.

Ні, він ніколи не переставав бути патріотом, ніколи не забував, якого роду-племені. А те, що було, – те загуло. І потім – сам Степан Андрійович Бандера залишив для таких, як він, заповіт, – ідіть у комуністичну партію, у КГБ і розвалюйте москалів ізсередини. Так було сказано і написано, то які питання, шановне панство, питаю я вас?

Павло Семенович поправив синьо-жовте знамено, що скуйовдилося в кутку. Україна – держава релігійна, і вигнання чортів із її олімпу має бути при повному параді. Крізь холодні шовки державного стяга зиркнув униз, де так само вилискували в безнадійній потузі ввись золотоверхі куполи, що простромлювали будучність шпилями нетлінних хрестів. Уціліли, не дійшли руки…

«Я лазив за вами д’горі, а тепер дивлюся на вас зверху вниз», – зловив себе на крамольній думці і подалі кинувся від неї до нових реалій. «На Майдані коло церкви революція іде!» Дуже правильно сказав поет: коло церкви. Ну куди нам без церкви, без Бога? Народ, як сказився, повалив до тих церков. А ми, вожді, – за ним. Ні, попереду нього! Тому освячення колишнього кабінету Кагановича – Щербицького треба показати по усіх наших незалежних демократичних каналах. Нехай народ ридає, нехай бачить, що тут сидить його, Бога, намісник над цими маленькими та дурненькими українцями. Новий Володимир Святитель. Новий апостол Павло з багатостраждальної, як і вся наша ненька, Кедрівки.

Може, й «Ще не вмерла» запусти на патефоні? Справді,