Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Він  замовк і задумався. Пригнічені бояри мовчали теж.

— Що  ж нам  робити? — спитав Ярослав тихо.  Він відчував  свою  провину.

— Що  нам  робити? — перепитав Святослав і тут же твердо відповів: — Загородити Полю ворота на  Русь  черленими щитами! Зупинити Кончака, Кзу  та  інших ханів!  Рятувати землю нашу від спустошення, а люд  наш  від загибелі!.. Передусім треба  захистити беззахисне Посем’я!

— І як  же це  зробити? Якими силами?

— А  ось   як... Мої   сини Олег   та  Володимир з  двома полками, що  йдуть  зі  мною, повернуть зараз же  на  Сейм, до  Путивля. З  ними піде  воєвода Тудор, воїн   сміливий  і досвідчений... Зробіть там,  князі, все,  аби  захистити ту землю!  Не   гайте   ні  хвилини! Там   залишилася княгиня  Ярославна з дітьми!..

— Слухаємося, княже, — схилили голови молоді князі.

— Ти,  Ярославе, негайно збирай дружини свої  і стань по Острі!  Жди  з Києва моїх  нарочних. Може бути,  що  половці, охоплені гординею після перемоги над  Ігорем, підуть  не  на Сейм, а  на  Переяслав або  й  на  Київ. Швидше всього на Київ!  Тоді  ми  станемо проти них!

— Добре!  — відгукнувся Ярослав.

— Нині ж я напишу листа у Смоленськ до князя Давида Ростиславича! У Турів,  у Пінськ, у Луцьк пошлю гінців, щоб ішли князі, не барячись, на допомогу Києву... І зразу  ж, ще сьогодні, сам  відправлюся до свого стольного града!..  Тепер нема чого  думати про  похід.   Тепер головне — зібрати всі сили Руської землі  на відсіч  Кончакові та його  ордам!.. Ідіть усі і робіть те,  що  велить вам  ваш  обов’язок! Ідіть!

3

Любава витягла з жлукта ще  гарячі, добре  визолені сорочки та спідниці, повісила на коромисло, підняла на плече і гукнула в розчинені двері  хатини:

— Мамо, я до річки!  Поперу білизну! З хати  долинув материн голос:

— Іди, доню... Та  будь  обережна — не  впади в воду,  бо кладка ще  від батька залишилася — стара  і хистка вже!

Вони вже  звикли одна  одну  називати матір’ю і донею і були  раді,  що  між  ними установилися такі  приязні, родичівські взаємини.

З дверей вибіг  Жданко. У вибілених на сонці полотняних штаненятах, що  трималися на  шлейці, перекинутій через плече, у такій же  сорочці, білявочубий та  синьоокий, він скидався на  тендітного житнього колосочка, який щойно виклюнувся зі стрілки.

— І я з вами на  річку!  — гукнув з порога і застрибав на одній нозі.

— А бабуся пускає?

— Пускає, пускає! Вона  годує  Настуню, бо та маленька... А я сам  поїв!  Я вже  великий!

Любава усміхнулась і  подумала: як  же  любитиме вона свого Жданка, якщо так  прив’язалася до цієї, по суті,  чужої їй дитини!

— Ну йди! Та не пустуй!  А то впадеш у річку  та втопишся!  Мама Варя плакатиме дуже!  І ми  всі  будемо плакати!

— Я  не  пустуватиму! Я  слухняний! — гукнув зраділий Жданко і вистрибом пустився по  стежині.

Кладка була  справді стара, почорніла, хистка і на два чи три  пальці покривалася  водою. Однак прати на  ній  було зручно.

Поряд з нею  колихався на  хвилях легкий сосновий човен, видовбаний Жданом узимку. У  ньому лежав довгий гладенький бовт, щоб  заганяти рибу  в сіть,  та липовий ковшик  — вичерпувати воду. Відколи Ждан пішов у похід,  стоїть човен без  руху — чекає на  свого господаря.

Склавши в  нього білизну, Любава заходилася прати. Жданко бігав  понад берегом — ловив прудкокрилих метеликів.

Сонце підбивалося все  вище і  вище. Скоро й  обідати пора!.. Та  раптом відчайдушний жіночий крик струсонув і сонячну тишу, що  зависла над  Сеймом і над  левадами, і все навкіл:

— Людоньки-и! Половці!.. Убивають!.. Рятуйте!..

Прач випав із Любавиних рук.  Дівчина глянула на  село і  завмерла від  жаху:  з трьох  боків його  затоплювали степовики, вони мчали вулицями, навпростець городами, вривалися, мов  хижаки, у двори, в  хати,  нишпорили по  хлівах, клунях, коморах, наздоганяли людей, що  тікали в поле  чи до  річки, в левади чи  в ліс,  одних в’язали, інших убивали, тягнули все,   що  потрапляло під  руку,   виганяли з  повіток худобу, коней,  птицю... Ось  запалав один куток, задимів другий. Стовп диму  й вогню шугнули в синє небо... Всюди крики, тупіт,  чужинська лайка, дитячий вереск, стогін поранених, чоловічі прокляття...

Жданко зіщулився, притулився до  Любавиного коліна голівкою і тремтів, мов  перелякане пташеня.

— Мені страшно!

Вона теж  боялася. Страх скував її серце льодяним панциром. А  потерплі ноги мов   прикипіли до  землі. Щось подібне вона відчула торік у Глібові, коли на нього несподівано напали сіверяни.

Жданків голос вивів  її з остовпіння. Треба ж щось робити! Треба рятувати матір, Варю, маленьку Настуню! Ось-ось половці нагрянуть і до них!

— Мамо! Варю!  Тікайте сюди!  У леваду!  — гукнула вона щосили.

Та  її  голос розтанув у  страшному ґвалті,  що   охопив усеньке село.  Тоді  вона  кинулася бігти  — і враз  зупинилась. Хіба  встигне? Ген  на  їхнє  подвір’я завертає один  чужинець, другий, третій... Вриваються в хатину... Чується приглушений  скрик,  дитячий вереск... О  небо!   Що там   діється!.. Невже і мати, і Настуня вже  мертві, загинули?

Вона переводить погляд на Іванове обійстя. Звідти долітає  несамовитий крик Варі:

— Дітоньки-и!

Половець тягне її за коси, вона пручається. Тоді  він  б’є її, мов  скотину, ногою в живіт, в’яже  сирицею руки...

Любава хапає Жданка, хоче  занести його  за  кущі, щоб не  бачив того  жаху,  але  хлопчина вже  почув материн голос і кричить щосили, пронизливо:

— Мамо-о!

Половці почули той  дитячий крик,  побачили Любаву і Жданка. Один з  них   відразу ж  метнувся вниз, до  річки, швидко зачеберяв своїми викривленими ногами, що звикли до верхової їзди.  На  ходу  ладнав лука...

Любава зі Жданком стрибнула в човен, бовтом щосили відштовхнулася від  берега. На  той  бік!  В  очерети! До  лісу! Швидше! Швидше! Тільки там  можна сховатися від  хижих людоловів!

Яка, одначе, широка ріка!  Як  поволі пливе човен!  А половець уже  збігає в леваду, піднімає лука, цілиться.

Стріла плюхається в воду  зовсім недалеко — за кормою. Половець вищирив зуби, регоче і накладає другу стрілу. Він упевнений, що  влучить!  Швидше! Швидше! Вона упирається  бовтом у дно  — раз,  другий!  Шумить прозора вода,