Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Стріла цвьохнула над  вухом, опекла плече.

— Тетю  Любаво! У тебе  кров!  — кричить Жданко, показуючи на  білий рукав, що  почав червоніти.

Та  думати про  це  ніколи. До  кущів, до  заростей зовсім недалеко — десять кроків, п’ять...

Вона оглядається. Половець усе  ще  регоче і  накладає третю  стрілу.

Ну,  кінець! Тричі долю  не  випробовують!

Але  тут  човен із  шелестом розсуває високий  очерет і ховається в густих  його  заростях, а через  мить  упирається в твердий берег. Любава хапає на  руки  Жданка і, продираючись  крізь жовто-зелений верболіз, біжить лісом. Біжить, не відчуваючи болю  ні  в плечі, ні  в босих  ногах, що  ступають по колючій глиці, натикаються на сухе гілля  та пеньки, ні в обличчі, по якому шмагає ялинове віття... Біжить до знемоги...  І коли вже  відчула, що  останні сили залишають її, упала  в  траву, притиснула до  себе  маленьке тремтяче тільце хлоп’яти і безсило заридала...

4

В  той  час,   як  хан  Кза із  синами Романом та  Чугаєм, зятем Костуком та своїми прибічниками плюндрував обидва береги Сейму, поволі наближаючись до  Путивля, Кончак, розділивши свої  сили на кілька загонів, напосівся на Посулля  і винищував ті поодинокі селища й городки, які  уціліли від попередніх нападів або  зусиллями Володимира Переяславського були відбудовані. Терьтробичі спалили П’ятигірці, Тарголовичі — Лукім’я, Токсобичі дотла сплюндрували Мгар та  Луку,  Колобичі приступом взяли міцний кснятинський городок, а  Єтебичі винищили  все,   що  було  живого, між Щеками і Сенчою. І тільки сам  Кончак забарився під  Лубном. Думав узяти його  з ходу,  та виявилося, що  це  міцний горішок — не  по  зубах,  тому  покликав на  допомогу Токсобичів  та Колобичів.

Посадник Мотига стояв на  заборолі і дивився вниз, на берег   Сули, де  спішувалися свіжі   половецькі  загони.  Був він заклопотаний, сумний. За чотири дні облоги і безперервних   боїв   на  валах   схуд,  змарнів, очі  запали, почервоніли від  безсоння,  борода скошлатилася, а  руді  вуса  підгоріли, коли  гасив пожежу, і  з  двох  боків підковою  охоплювали міцно  стиснутого рота.   Причому один кінець їх  був  довший, а другий, більше присмалений, коротший, і від  того обличчя здавалося скривленим, ніби  болів  зуб  чи  підпухла щока.

— Що, брате  Мотиго, сунуть  поганці? Тепера нам  непереливки буде?  — прогув у нього над  вухом  Кузьмищів голос.  — Бачу, бачу... Що  ж робити?

Кузьмище тихо  підійшов і став  поруч. Він  теж  змарнів. Воронячим гніздом стирчав на всі боки чорний чубисько, а таке  ж чорне й густе,  мов  ліс,  бородище, як  і вуса  Мотиги, присмалилося на вогні  і позакручувалося поруділими баранчиками.

— А  що  робити —  триматися! —  відповів Мотига. — Скільки сил  наших стане!.. Іншого виходу в нас  немає!

— І я  так  думаю... От  тільки чи  довго  протримаємося? Уже половина людей або вбита, або поранена... Та ти дивися  — вони, здається, відразу підуть  на  приступ! Га?

Кузьмище показав рукою вниз.

Половці справді заворушилися. Одні  погнали коней на луг,  а ті,  що  лишилися, — не  менше двох  тисяч, — почали здиратися по  крутому схилові до валу.  Ладнали луки, несли палаючу смолу.

— А йдуть, кляті!  — і Мотига раптом загукав охриплим голосом: — Браття! Пильнуйте! Знову починається!.. На  забороло! На  забороло!

Він  залишився на  східному валу  — від Сули, а Кузьмище  прудко побіг   до  воріт. Там  було  найбільш небезпечне місце, бо  коли зі  всіх  боків городище оточували глибокі яри  та урвища, біля  воріт, від материка, його  відділяв лише сухий  рів.

У городищі тривожно сурмили труби. З усіх усюд до валу збиралися лубенці. Вони несли луки-самостріли, довгі  дерев’яні вила-дворіжки, щоб  відштовхувати драбини нападаючих, лозові кошелі з  піском та  землею, щоб  засипати їм очі, розтоплену смолу  та окріп. Чоловіки ставали до бійниць, жінки, підлітки й  старі  подавали їм  усе,  що  потрібно для оборони. Навіть поранені, хто ще  почувався на  силі, брали списа чи  сокиру і ставали в ряди захисників.

Усюди діжки та цебри з водою, щоб  гасити пожежі. Лубен  в котрий раз  готувався дати  відсіч  ворогові.

Кузьмище піднявся на  надбрамну вежу  й  охнув:  тисячі половців оточували городище — і понад ровом, і по  горі,  і по  яру,  що  зразу  стрімко падав у кінці рову, і по  широкій і глибокій долині, де текла Луб’янка, і попід Нижнім валом побіля Сули... За ровом, на високому горбі, стояв гурт вершників — ханів  та ханських охоронців. Серед них  горбатилася  могутня постать великого хана.

Кончак!

Його Кузьмище впізнав одразу, хоча  й  минуло кілька років, як  разом з  князями гнався за  ним та  за  Ігорем  від Щекавиці аж до Дніпра. Ох,  яка  була  добра  нагода злапати сучого сина!  Коли б не  випадковий човен, припнутий біля берега, не  проливали б нині лубенці свою  кров, не  всівалася б Переяславська Україна трупом та згарищами! Та ба! Не пощастило!

Сонце опускалося на  захід  і,  визираючи з-за ханських спин, сліпило Кузьмищеві очі.  Хитрий гаспид — Кончак! І тут усе обміркував! І сонце, засліплюючи очі русичам, допомагає йому!

Кузьмище застромив за пояс бойовий топір, узяв  до рук важкого довгого списа.

— Ну,  братця, стіймо кріпко, бо  чи  так,  чи  інак  — все одно смерть!  Зараз почнеться!

Ніби вгадуючи його  думки, Кончак підняв руку  і подав знак до наступу.

На  приступ ринули тисячі вояків. Вони, мов  мурашки, лізли  по крутих схилах  нагору, пускали стріли з прив’язаними до наконечників палаючими шматочками смоли, розмахували  шаблями та списами. Ті, що  ринули через  рів,  несли з собою довгі  штурмові драбини.

І над  усім  лунав  протяжний грізний рев  — а-а-а!..

В городищі спалахнули пожежі. Їх гасили жінки й діти. По  всьому околу городища, де вал  здіймався над  крутими  схилами яруг, половці зуміли піднятися лише до  підніжжя валу,  а в багатьох місцях взагалі не  піднімалися. Бо як  же видряпатися по  прямовисних глиняних стінах? Вони тільки запускали вгору  стріли з палаючою смолою, сподіваючись підпалити сухе  дерев’яне забороло, та  безперервно кричали, щоб  нагнати на  урусів  жаху і щоб  ті, перебуваючи в  постійному страхові, не  мали змоги перекидати підмогу туди,  де вона потрібна.

Зате  біля  городської брами зав’язалася люта  січа.  Хоча степовики не були  навчені штурмом брати укріплені городи і  неохоче йшли на  приступ, вони мали багатократну перевагу в людях  і, користуючись цим, все лізли і лізли на заборола, мов  сарана.

Кузьмище ледве  встигав зі своїми людьми відштовхувати драбини і скидати з заборол тих  найспритніших, яким пощастило здертися нагору. Він  носився по  дощатому помосту,