Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

Ватая, я викинув тижневик у відро для сміття на кухні й почав складати у валізку одяг та інші речі, потрібні для поїздки на Крит. Я зовсім не знав, чи холодно там узимку. На карті Крит — дуже близький до Африки, але ж і в Африці подекуди буває досить холодно. Я поклав у валізку шкіряну куртку, два светри, двоє штанів. Дві сорочки з довгими рукавами й три з короткими. Твідовий піджак. Майку й шорти. Шкарпетки й труси. Кепку й сонячні окуляри. Плавки. Рушник. Набір умивального причандалля. І все одно валізка заповнилася тільки наполовину. А що мені ще треба, я не здогадувався. Обійшовшись наразі цим, я закрив валізку й нарешті усвідомив, що справді збираюся виїхати звідси. Із цього дому й з цієї країни. Посмоктуючи лимонну карамельку, якийсь час я дивився на нову валізку і враз згадав, що Куміко пішла з дому навіть без неї. Того погідного ранку з нею була лише сумочка через плече та блузка зі спідничкою, які вона взяла із хімчистки на станції. Виходить, її багаж був ще менший від мого.

Потім я подумав про медуз. «Наша теперішня безідейна політика перетворює нашу країну на велетенську медузу, що колишеться, пливучи за течією під час припливу», — стверджував Нобору Ватая. Та чи доводилося йому бачити зблизька справжню медузу? Мабуть, ні. А от мені доводилося. У тому залі з акваріумами, куди я зайшов усупереч власній волі з Куміко й де бачив медуз, зібраних з усього світу. Куміко переходила від одного до іншого акваріума з медузами й, не промовляючи ні слова, як зачарована, стежила за їхніми спокійними, пластичними рухами. Хоча це було перше наше побачення, Куміко, здається, геть-чисто забула, що я стояв біля неї.

Яких тільки медуз різної величини та форми там не було! Куміко ними марила. Пізніше я купив ілюстрований атлас медуз і подарував їй. Можливо, Нобору Ватая цього не знав, але деякі види медуз мають кістки й м’язи. Вони дихають киснем і викидають із себе перетравлену поживу. Мають молочко та ікру. Медузи гарно рухаються, ворушачи своїми щупальцями й парасольками. Вони не просто слухняно пливуть за течією. Я не збираюсь їх захищати, але вони також мають власну волю до життя.

«Послухайте, Нобору Ватая! — сказав я подумки. — Мені байдуже, станете ви політиком чи ні. Це ваша особиста справа. Я в неї не втручатимусь. Але дозвольте сказати: не треба ображати медуз неточними метафорами».

Після дев’ятої вечора раптом задзеленчав телефон. Та я довго не брав слухавки. Не спускав з нього очей і думав, хто б це міг бути. Кому я зараз потрібен?

Та от зненацька я здогадався: це ж моя телефонна знайома! Не знаю чому, але я був у цьому впевнений. Вона шукала мене з тієї довгої темної кімнати, де все ще висить важкий запах пелюсток, сповнена невситимої сексуальної жаги. «А я зроблю вам навіть таке, чого не зробить ваша дружина Куміко». Врешті-решт я таки не взяв слухавки. Після десяти дзвінків телефон замовк, потім продзеленчав ще дванадцять разів. І тоді стало тихо. Тихіше, ніж перед дзвінками. Серце голосно калатало. Я довго дивився на кінчик пальця й уявляв собі, як від серця кров рухається до нього. Потім обома руками легенько затулив обличчя й глибоко зітхнув.

Цілковиту тишу в кімнаті порушувало тільки сухе цокання годинника. Зайшовши у спальню, я сів на підлогу й видивився на нову валізку. «На Крит? — сказав я. — Вибачте, але я таки вирішив їхати на Крит. Я навіть утомився жити під іменем Тору Окада. Тому й поїду на Крит з колишньою Критою Кано». Я справді так сказав уголос. Та кому — сам не знаю. Комусь.

Годинник вибивав своє «цок, цок, цок», здавалось, в унісон з ударами мого серця.

16

Єдина неприємність у домі Мей Касахари

Її міркування про драглисте джерело тепла

— Гей, Заводний Птаху! — пролунав жіночий голос. Приклавши слухавку до вуха, я глянув на годинник. Була четверта пополудні. Своїм дзенькотом телефон розбудив мене, спітнілого, на дивані з короткого сну. Я мав таке відчуття, ніби поки я спав, хтось на мені сидів. Той хтось сів на мене, дочекавшись, коли я засну, але за мить до того, як я прокинувся, він піднявся й пішов кудись.

— Алло! — майже шепотів жіночий голос, що, здавалось, долинав крізь розріджене повітря. — Це я, Мей Касахара.

— Що-о?.. — запитав я. Мої губи ледве ворушились, і я не знаю, чи моя співрозмовниця щось почула. Може, подумала, що я стогну.

— Що зараз робите? — поцікавилася вона.

— Нічого, — відповів я. Після того відхилив убік слухавку й одкашлявся. — Нічого не роблю. Просто спав.

— Виходить, я вас розбудила?

— Атож, розбудила, але це не має значення. Сон післяобідній.

— Послухайте, Заводний Птаху! Ви не могли б зайти зараз до мене? — ніби на мить завагавшись, сказала вона.

Я заплющив очі. У пітьмі сплили світляні плями різного кольору та форми.

— Чого ж ні?

— Я приймаю в саду сонячні ванни, тож заходьте із задвір’я.

— Зрозуміло.

— Гніваєтесь на мене?

— Не знаю, — відповів я. — В усякому разі, прийду, тільки спочатку прийму душ й переодягнуся. Хочу з тобою поговорити.

Передусім я постояв під холодною водою, щоб прийти до тями, а потім під гарячою. Наприкінці облився знову холодною. Завдяки цьому зовсім пробудився, але обважнілості тіла все ще не позбувся. Іноді тремтіли ноги, й під душем довелося кілька разів хапатися за вішалку для рушника або присідати на край ванни. Видно, добряче втомився — набагато більше, ніж самому здавалося. Намилюючи шампунем голову, на якій ще залишилася ґуля, я думав про того парубка, що збив мене з ніг у Сіндзюку. Я ніяк не розумів, чому так сталося? Власне, що спонукало його на такий вчинок? Цей випадок стався тільки вчора, а видавалося, ніби відтоді минув тиждень-два.

Вийшовши з ванни й витершись рушником, я почистив зуби й поглянув на себе в дзеркало. На правій щоці — темно-синя пляма, нітрохи не темніша, не блідіша. На очному яблуці — тонка червона смужка, під очима — синяки. Обидві щоки позападали, волосся відросло. Геть-чисто свіжий труп, викопаний з могили й щойно ожилий.

Я переодягнувся в нову майку й шорти, надів кепку, сонячні окуляри й вийшов на доріжку. Денна спека ще не вгамувалася. Усе живе на землі — без винятку, — задихаючись, прагло дощу, але на небі ніде не було видно жодної хмарки. Вітер ущух, а над доріжкою висіло застояне гаряче повітря. Як завжди, на доріжці — ні душі.