Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

Це дуже добра соціальна діагностика, і, як побачимо далі, вона напрочуд ефективно пояснює долю і російської, й радянської, й пострадянської інтеліґенції аж до дня сьогоднішнього. У Європі виокремлення прошарку професійних виробників ідей — «інтелектуалів» — відбувалося за іншою логікою — того самого «здорового історичного консерватизму», поступової модернізаційної асиміляції традиційних цінностей, і тільки там, де відбувався дійсний «розрив» зі шляхтою (як-от у Франції під час революції), les gens des lettres перебирали на себе роль і «політикуючого духовенства» також (недарма сьогодні з тою самою гордістю, з якою росіяни кажуть, що «інтеліґенція — слово російське», у Франції Б.-А. Леві при кожній нагоді освідчує, що «інтелектуал — поняття французьке»). Моє завдання — показати, що прихована драма української культури XX ст. полягає в тому, що сформований XIX ст.  є в р о п е й с ь к и й  т и п  і н т е л і ґ е н ц і ї,  п о р о д ж е н и й  к о з а ц ь к о - ш л я х е т с ь к о ю  т р а д и ц і є ю,  — наша мазепинська «локальна спільнота» «лицарів Святого Духа», — був, задовго до свого фізичного знищення, до «Сивашів і Перекопів», силою внутрішньої інерції колоніального розвитку витіснений із суспільно авторитетної позиції  і н т е л і ґ е н ц і є ю  р о с і й с ь к о г о  т и п у  — «народником»-«безґрунтянином» (не має значення, як писав В. Липинський, що окремі представники цього типу самі собою могли бути «дуже цивілізовані, учені і освічені»[737], — все одно вони залишалися «людьми розриву»), — і що саме по цьому типу (з певними колоніальними модифікаціями, з поправкою на «місцеві умови») українська інтеліґенція й пішла відтворюватись надалі. По ньому ж вона відтворюється і в пострадянську добу, коли на місце Його Величности Народу (на правах риторичної фігури зацілілого й досі, навіть в академічних дискурсах!), ґорьковського провербіального «народушка», котрий «суть Бог», заступив Його Величність Ринок (далі ми пересвідчимося в абсолютній логічності такої заміни). Перефразовуючи С. Булгакова, можна сказати: хвороба українського духа є хвороба української інтеліґенції — компенсаторного, на російський зразок, «продукту історичного дефіциту», породженого циклічно репродукованим «розривом часів».

Першим, хто це побачив і забив на сполох, був М. Хвильовий. Весь його «національно-культурний проект» зі ставкою на Куліша з Драгомановим[738] («Ми <…> ведемо свою родословну від Куліша»), — вся його війна з «червоною Просвітою», котра «весь час стежить за дириґентською паличкою російського „діда-шестидесятника“»[739], та його, як сказали б наші професори, «кипуча ненависть до народництва як явища», — це сукупність блискучих культурологічних інтуїцій, що в сумарному висліді зводяться нестак до найчастіше цитованого (зазвичай без розуміння контексту й підтексту) «Геть від Москви!», як до концептуально куди важливішого гасла — «Дайош інтеліґенцію!», тобто українську інтеліґенцію європейського, а не російського типу, — у середині 1920-х ця альтернатива ще була видимою. На такий концептуальний рівень наша інтеліґентська саморефлексія звідтоді більше не піднімалася, — зайвий, між іншим, знак, що «російська модель» перемогла: витягти себе з болота за волосся вже не було шансів. Найцікавіше і культурно найпродуктивніше в наших шістдесятниках (XX, а не XIX ст.!) — це нестак те, що з них увійшло в шкільні програми («ґорьковська» дидактика на кшталт «Коли в людини є народ, тоді вона уже людина» [Л. Костенко] може нині становити вже хіба суто історико-літературний інтерес, як і сам Ґорький), — як те, що після «розстріляного Відродження» вони були першим (а заразом і останнім!) поколінням української інтеліґенції, яке, хай не до кінця усвідомлено, — радше тугою, ніж думкою, — відчувало «розрив часів» як свою хворобу, було, без перебільшення, хворе розривом — і, як уміло, поривалося його «направити». Недарма саме серед шістдесятників, уперше після «пражан» і Донцова, з'являється й невикривлений погляд на Лесю Українку: «Апологія лицарства й духового аристократизму становить чи не суть її неоромантизму»[740], — напише потім Є. Сверстюк, — і він-таки впізнáє в ній і пряму «спадкоємницю» козацько-лицарської традиції, чиїм «духом» вона «добудовувала <…> ту середньовічну ланку, якої нам бракує»[741]. Очевидна річ, щоб здобутися на такий погляд, треба мати у своєму ціннісному репертуарі вже далеко не самого тільки «Богушка-народушка» (взагалі, дуже характерно, що з шістдесятників «подолали народництво» — читай, культурно дерадянізувалися — тільки ті, хто пройшов у своєму розвитку через релігійний досвід).

У V розділі я вже провела історико-соціологічне розмежування між українським і російським народництвом XIX ст. за генезою, суб'єктом і об'єктом, попередивши, що аґлютинація їх, а точніше, розчинення нашого автентичного («кирило-мефодіївського») народництва в російському припадає на кінець XIX ст. Саме тоді остаточно утверджується в культурних правах той переможний тип «українського народника», емблематичного «мужицького інтеліґента» у вишиваній сорочці як еквіваленті студентської «косоворотки», з «Кобзарем» під пахвою для національної ідентифікації й Пушкіним, Чернишевським та Марксом (останнім, звісно, в російському перекладі) — для «загальноосвітньої», — який в уяві пересічного випускника вищої школи й досі накриває одною шапкою всіх українських діячів «дожовтневої доби» поспіль, роблячи їх сливе нерозрізняльними: як єхидно коментував Ю. Шевельов — «Хіба ж не всі любили народ? Хіба не всі змагалися за щастя трудящих мас? Хіба не всі прагнули визволення поневоленої батьківщини?»[742]. Тепер, після того, як ми ближче познайомилися з первісним ядром українського руху —  лицарською «локальною спільнотою» — можемо, нарешті, продовжити «лінію розмежування» і на сферу власне чуттєву, наш головний предмет, — і розрізнити в культурі тотального (і це правда!) «демократизму» й «народолюбства» два рівнобіжні, «сурядні», паралельно співіснуючі інтеліґентські психокомплекси. Час здати собі справу з того, що демократизм буває різний, і «любити народ» можна також по-різному.

Характерно, що з усіх радянських лесезнавців єдина Н. Кузякіна, людина російської культури, змогла констатувати, що в «Лесі Українки не було нічого від ідеології „розкаяної дворянки“»[743] (зсередини української культури такі речі не помічалися хоч би тому, що «не помічалося», проскрибувалося й саме українське «дворянство»). Це, далебі, щира правда, — чого не було, того не було, з одним тільки суттєвим уточненням: не в самої лише Лесі Українки, а в усієї української інтеліґенції, що себе, від «братчиків» почавши, такою усвідомлювала — «істими українцями, хоч простого, хоч панського роду» (В. Липинський своїми «хліборобами» тільки вивів цю свідомість в її історичному «фіналі» на філософськи-системний рівень). Коли граф фон Ейнзідель із однойменної балади починає гризтися російським народницьким «комплексом вини», «панства непрошеним даром» як «прикрим тягарем», його вмить «по-командорському» «повертають до дисципліни», нагадуючи, що його «дар» не лише право, а й обов'язок