Читати книгу - "Людолови Том 1"

Нур'ялі чуло обминув невільницький ринок і попростував на базар, де торгували вони з Ахметом.

Майдан був виповнений строкатою галасливою юрбою.

Греки, вірмени, сірійці, черкеси, караїми і євреї, араби та італійці всуміш з валахами та далматами хапали один одного за строкаті халати, за каптани, за плечі, руки й поли, штовхалися, вигукували і волали всіма мовами Сходу й Півдня. І, як зачаровані острови мовчання серед крику й галасу, були ряди, де торгували татари і турки. Вони не волали, не заламували божевільної ціни, односкладно відповідали на запитання і тільки поводили бровами на надто балакучих покупців.

У такому тихому кутку серед татарських рибалок примостився і Нур'ялі з сапетами живої риби.

І підходили жінки в білих фередже, і чоловіки в завивалах, і чужинці, питали ціну і спокійно відходили або купували те, чого їм треба. Горпина була вражена. Навколо шум і галас неймовірний, а тут усе тихо, стримано й чемно: ніхто не торгується й не лається. Тільки туркочуть голуби на карнизах, пустують і бігають діти та іноді пронизливо реве осел, навантажений рибою.

А над базаром і юрбою сліпучо-синє небо, наче з туркезової емалі. Короткі тіні — як бузок, а натовп — як витканий строкатий килим. Пахтить рибою, смоленим канатом, городиною, апельсинами і лимонами, і якимись надзвичайно свіжими пахощами від моря.

Ще дихали величезні пестрюги та чечуги. Тріпотіли срібні баламути із спинами кольору павиного пера. Блищали рожево-чорною лускою морські коропи й вигиналася в шапликах казково гарна ремінь-риба, золотаво-рожева з блакиттю, наче парчевий пояс.

В Горпини очі розбігалися на всі боки. Як тут гарно, весело та строкато! Ось проходить ухастий осел із двома кошиками на боках. Яка в нього кумедна й розумна морда! І чому це люди вигадали, ніби осли — дурні? А ось — верблюд із негром на спині. Ой, яка він потвора, той негр! Жах!.. Так і вилискує на сонці, наче чобіт, помащений дьогтем. Тільки зуби блищать свіжими мигдалинами та викочуються крутими яйцями очі. На сонці спека, але холодно в затінку. І все ж таки важко собі уявити, що десь, за горами, виють метелиці…

Рибу розкуповували швидко. Коли раптом наблизився до Нур'ялі якийсь літній татарин у строкатому халаті, владно вказуючи на сапети, наказав:

— Збирайтеся геть! Ти не прийняв реван і не маєш права торгувати.

І Горпина здивовано побачила, що Нур'ялі, замість вилаяти нахабу, низько вклонився йому, притуливши руку до чола, вуст і грудей, і покірно відповідав:

— Так, господарю. Але сьогодні я торгую не для себе, а з наказу Ахметового. — Він поїхав до Ескі-Криму і доручив мені продати улов.

— Тоді продай, але він мусить ствердити твої слова перед цехом, — наказав чоловік у завивалі й пішов далі, не глянувши на Нур'ялі.

— Хто це? Чому тобі не можна торгувати? — захвилювалася Горпина.

— Це уста-баші [191]. Я не прийняв реван і тому не маю права торгувати.

Горпина нічого не зрозуміла. Уста-баші… Реван… А до чого ж тут риба?

— Хто це? Мурзак? — перепитала вона.

— Ні, це головний у рибальському цеху. Він стежить, щоб на базарі торгували самі цехові. А я не цеховий рибалка, а Ахметів помічник. Тому я й не маю права торгувати.

Горпина все ж не зрозуміла. Який це реван і чому Нур'ялі його не прийняв? Хотіла розпитати його докладно, але в цю мить жіночий голос гукнув її рідною мовою:

— Почому камбула, молодичко?

Горпина злякано обернулася.

Біла примара в фередже стоїть перед нею, але в прорізі для очей сміються степові карі очі. І знов бринить далека рідна мова.

— Злякалася, молодичко? А я побачила землячку та й думаю: тра рибки в неї купити.

Горпина мовчала, розгублена і схвильована. Що це — потурначка чи така ж невільниця, силоміць одягнута у фередже? — Звідки ж ви самі, молодичко? — нарешті вимовила вона. — І нащо ви по-татарському замоталися?

Жінка в фередже весело розсміялася.

— Іноді ці фередже дуже придатні! Кожну справу можна влаштувати потай, бо жодний татарюга не звернеться до жінки й не почне допитуватися, що і як. В них це суворо: вмить голову з плечей за такі речі.

— А давно ви тут, молодичко? — не витримала Горпина.

— Та вже давненько. Років із вісім. А ви?

— Ой, не пригадуйте! Три місяці, - зітхнула Горпина, і сльози блиснули в її очах.

— З чоловіком чи caмi? А це хто? — розпитувала жінка в фередже, хитнувши головою в бік Нур'ялі.

— Це хазяїн мій. Живу в нього на селі, а чоловіка на галери продано.

— Ой-ой!.. — зітхнула біла мара. — І мій теж на галерах був. Мало не загинув. Правду кажуть про них — каторга. Гірше не вигадаєш… Та я, молодичко, його викупила. Тепер живемо вільні: своя хата, вівці, садок… Горпина стояла бліда, розгублена. Жінка цокотіла весело, несилувано і нібито щиро. Але не це хвилювало Горпину. Як ножем різонуло її одне слово: «Викупила». Невже це можливо? І раптом глибокий біль і сум за Коржем охопив її серце.

Нур'ялі нічого не бачив. Він вибирав рибу сивобородому шейхові в зеленому завивалі й повільно відраховував йому решту. І навіть коли б він був вільний, нізащо не втрутився б у розмову з жінкою в фередже. А коли шейх відійшов, він навмисне відвернувся і заговорив з сусіднім рибалкою.

— Як же?.. Як же ви його викупили?.. Господи, та невже це можливо? — прошепотіла Горпина, мимоволі знижуючи тон, ніби Нур'ялі міг її зрозуміти.

— Еге-ге! Дай вам мед — так і ложку подай, — засміялася жінка. — Заходьте! Тоді розкажу все! А поки що давайте рибу, щоб люди не подумали зайвого.

Горпина нахилилася до риби, вибрала щe живу камбулу ока з два вагою і вкинула її в жінчин кошик.

— А де ж вас, тіточко, знайти можна? — спитала вона напівголосно.

— На карасу-базарському шляху, за кладовищем. Біла сакля праворуч, а навколо — садок та соняшники. По соняшниках і пізнаєте. А замість тополь — кипариси. Мо, й сьогодні зайдете після базару?

— Спасибі… Тільки не знаю, як він… Не вільна я… купована, — похнюпилася Горпина.

— Спитайте козачку Ельмас. Олена, по-нашому, — нашвидку кинула покупниця і пірнула в юрбу

— А гроші забули? Так і занесла б вашу рибу на дурничку? Що б хазяїн вам заспівав? — зненацька знов засміялися перед Горпиною карі очі.

Ельмас порилася десь