Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

Невеличкі дверцята у капличці напіврозчинені. Ми заходимо у неф, тільки він освітлений кількома свічками, що горять на вівтарі, а також численними триногами, які вінкоподібно розставлені від вівтаря до маленької апсиди. Власне вівтар укрито темним сукном, подібним до того, яке використовують на похоронах. Зверху, на місці, де має бути розп'яття чи образи, стоїть фігура цапа, який має непропорційно великий збуджений фалос, завдовжки щонайменше тридцять сантиметрів. Свічки були не білі чи кольору слонової кістки, як зазвичай, а чорні. У скинії — три черепа.

— Мені про них падре Буллен розповідав, — прошепотіла Діана. — Це мощі волхвів, тільки справжніх: Теобенса, Менсера та Саїра. Їх застерегли від загибелі за допомогою зірки, що падає, й вони пішли з Палестини загодя, аби не стати свідками приходу Христа.

Напроти вівтаря півколом стоїть рядами молодь: праворуч — юнаки, а ліворуч — дівчата. За віком одні й другі такі молоді, що заледве можна помітити різницю між двома статями, тож напрошується думка, що у цьому вишуканому амфітеатрі зібралися ніжні андрогіни. Різниці між ними можна було б не помітити через те, що у кожного на голові був вінок із зів'ялих троянд, якби хлопці не стояли зовсім голі, хвастливо показуючи члени один одному, а дівчата не були вдягнені у коротенькі туніки з майже прозорого серпанку, що майже нічого не приховували, обліплюючи їхні маленькі груди й легкі вигини стегон. Усі вони були прекрасними навіть попри те, що вираз обличчя у них був радше лукавий, ніж невинний, та вони, безсумнівно, від того ставали тільки чарівнішими; і маю зізнатися (кумедно, що я, священнослужитель, зізнаюся у цьому вам, капітане), що, відчуваючи не те щоб жах, але принаймні страх, дивлячись на зрілу жінку мені важко боротися зі спокусою перед нестатевозрілим створінням.

Ці незвичні церковні служителі проходять за вівтар, несучи маленькі кадила, роздають їх присутнім, потім дехто з них, присунувши кадила на триногах зі смолою, запалює від них маленькі кадильця, з котрих починає чадіти суміш густого диму та розслаблюючого аромату якогось екзотичного наркотику. Тим часом решта оголених юнаків починають розносити невеличкі келихи, одного з них принесли й мені. «Випийте, любий абате, — мовив до мене юнак з безсоромним поглядом, — так треба, щоб ви прониклися духом обряду».

Випивши, я враз почувся так, ніби мене огорнув туман.

І ось заходить Буллен. На ньому біла хламида, поверх якої одягнуте церковне вбрання червоного кольору з перевернутим догори дриґом хрестом[313]. На перехресті зображено чорного цапа, що стоїть на задніх лапах, виставивши роги вперед… Втім, першим же рухом, який зробив чоловік чи то через недбалість, чи то назнарошне, гадаю, через збочене кокетування, хламида спереду відкрилася, демонструючи пеніс чималеньких розмірів, і я б ніколи не подумав, що таке кволе створіння, як Буллен, може мати такий орган, що, мабуть, через якісь ліки, які він прийняв загодя, вже був у стані ерекції. На ногах у абата — двійко темних, майже прозорих панчіх, як (ой леле, про них писали вже й на сторінках «Шаріварі, і в інших тижневиках, помітивши їх на абатах та кюре навіть тоді, коли вони самі того не хочуть) у танцівниці Селести Моґадор, коли та танцювала канкан на публічних балах у «Баль Маббіль».

Починаючи службу, священик, повернувшись до вірян спиною, почав читати латиною, а андрогіни відказували у відповідь:

— In nomine Astaroth et Asmodei et Beelzébuth. Introibo ad altarem Satanae.

— Qui laetificat cupiditatem nostram.

— Lucifer omnipotens, emitte tenebram tuam et afflige inimicos nostros.

— Ostende nobis, Domine Satana, potentiam tuam, et exaudi luxuriam meam.

— Et blasphemia mea ad te veniat[314].

Тоді Буллен, витягши з-під вбрання розп'яття, кинув його долу й почав чимдуж по ньому топтатися, говорячи:

— О розп'яття, я розчавлюю тебе на знак пам'яті про помсту наших древніх майстрів-храмовників. Я топчу тебе, бо було ти знаряддям неправдивого освячення фальшивого бога Ісуса Христа.

У цю мить, навіть не попередивши мене, Діана, неначе її осяйнуло (насправді це, звісно, Буллен дав їй настанови на вчорашній сповіді), проходить нефом поміж двох рядів вірян і стає, випроставшись, біля підніжжя вівтаря. Тоді, повернувшись обличчям до вірних (чи невірних, хай там хто вони були), вона, немов жриця, порухом руки скидає каптур та мантію, постаючи зовсім гола. Капітане, мені забракло слів, щойно я уздрів її, неприкриту, неначе Ісіду[315], що на собі мала лише тоненьку чорну маску.

Мене неначе спазми схопили, коли я вперше в житті побачив усю нестерпну силу оголеного жіночого тіла. Золотаво-руде волосся, яке вона зазвичай цнотливо заплітає у косу й, скрутивши, приколює на потилиці, спадає, розплетене, донизу, по-сороміцькому пестячи їй сідниці підступно ідеально-округлих форм. Враз впадає в око погордливість тонкої шиї цієї богині-язичниці, шиї, що височіє, ніби колона, над мармурово-білими плечима, а груди (я вперше побачив грудні залози жінки) зарозуміло й сатанинськи-гордовито здіймаються вгору. Поміж грудей — єдина річ, яка не є частиною її тіла й з якою жінка ніколи не розлучається, — її медальйон.

Вона зі сласною піддатливістю сходить трьома сходинками, що ведуть на вівтар, потім Буллен допомагає жінці лягти випроставшись на вівтарі, поклавши голову на подушку з чорного оксамиту зі срібною торочкою; волосся Діани коливається по боках менси[316], живіт дещо вигнутий угору, ноги розведені так, що видно вишите полотно, яким прикрита її жіноча заглибина, а тіло зловісно вилискує в червонуватому сяйві свічок. Боже мій, я навіть не знаю, які вжити слова, щоб переказати те, що я бачу, ніби мій уроджений жах перед жіночою плоттю й страх, що наповнював моє єство, розчинилися, звільнивши місце новому для мене відчуттю, немов незнана досі рідина потекла моїми жилами…

Буллен поклав жінці на груди невеличкий фалос зі слонової кістки, потім, укривши її живіт вишитим сукном, поставив на нього чашу, зроблену з якогось темного каменя.

Із чаші він витяг облатку, але не освячену, з тих, якими ви, капітане Симоніні, часом приторговуєте, а облатку, яку Буллен, досі повноправний священик святої римо-католицької церкви, хоч уже, мабуть, підданий анафемі, збирається освятити на животі у Діани.

— Suscipe, Domine Satana, hanc hostiam, quam ego indignus famulus tuus offero tibi. Amen[317], — промовляв він при цьому.

Далі, спочатку двічі опустивши облатку додолу, потім здійнявши двічі до небес, повернувши раз по разу ліворуч і праворуч, показує її вірянам зі словами:

— З півдня я закликаю благословення Сатани, зі сходу я прошу благословення у Люцифера, з півночі закликаю до благословення