Читати книгу - "Меч Арея"

Гатило сів на твердому сіднику, й у сей час увійшов папа. Леон Перший був уже без тіари й золотих різ, і се підкреслювало самочинність його відвідин. Великий князь київський недбало вказав йому на ліжко під протилежною стіною шатра, й глава християнської церкви, спершу глибоко вклонившись, несміливо сів. Тепер між ними був тільки гладенько виструганий стовпець, приздоблений бронзовими та срібними квітами, й на кілочку того стовпа, що зсередини підтримував шатро, висіла ратна справа старого конюшого. Богдан Гатило подивився на сумний вид папи римського й приготувавсь вислухувати довгі й докучливі моління.

— Хайре! — сказав Гатило зумисно грецькою мовою, бо Лев прийшов без тлумача, викликати ж Костана просто не хотілося. — Калімера[33].

— Хайре, кіріє базилеє[34]... — відповів здивовано папа, й се означало, що він теж знає грецьку. — Ти мовиш по-еллінському? Зодкуду?

— Давня пригода є то, — відповів з неохотою Гатило, бо коли розмова переходить на таку колію, має затягтися до півночі. Він же почував себе не дуже добре, й хотілося побути самому.

— Не від себе прийшов єсмь, — почав Лев Перший, і в тому не було нічого дивного, бо він і раніше виступав од імені Валентиніана.

Гатило сказав:

— Відаю.

Папа допитливо глянув на нього з-поза Вишатиного шолома та щита з різницею й мечем. Гатило теж дивився на нього й думав, що смерть його друга ввесь час стоятиме між ни і сим сивим латинином.

— Не від себе, а від сестри імператорової. Се вже було геть несподіване, й Гатило перестав крутити на кулаці свій довгий цупкий оселедець.

— Яку хіть має високорідна сестра імператора римського?

По-грецькому в Гатила виходило не дуже вправно, та він мало й уваги звертав на се — стільки літ минуло відтоді й стільки зим, і весен, й осеней...

— Порфіророджена Юста... — папа римський насилу вимовив те, що мав сказати, — ...простягає тобі руку свою.

— Тож як? — пойнявся здогадом Гатило.

Лев Перший уточнив, бо головне було нарешті сказане:

— Руку свою й серце.

Великий князь київський засміявсь, але не так, як сьогодні вдень, а зневажливо, не дбаючи про те, образить се римського сла чи не образить.

— Я-м читав колись вашу книгу християнську, — сказав він, раптом посерйознішавши. — Там є така діва Есфір, яку віддали перському цісареві, щоб не зайняв люд ізраїльський.

— Читав єси книги святі?! — мовив уражено Лев.

— Читав єсмь, але-м не взяв хреста собі в пазуху. Нічого з того не буде, — відповів Гатило. — Бо в тому вашому писанні сказано й инче: «Горе тобі, Вавілоне. городе кріпкий!» Видиш, як запам'ятав єсмь оте ваше юдейське письмо. — Й додав удруге: — Нічого не вийде, Леоне. Так і речи сестрі тій імператоровій Валентиніановій.

— Кіріє базилеє! — Лев Перший аж устав з ложа. — Але в письмі святому речено й не таке. В своєму посланні самарянам апостол Павел мовить: «Хочу п'ять слів рікти розумом своїм, аніж цілу копу — язиком». Не сердься, кіріє...

— Кало[35], — відповів Гатило. — Та не сердься й ти, Леоне. Не згадаю, котрий то апостол ваш мовить, але мовить таке: «Перст божий указав Лотові на загибель Содома й Гоморри». А потому ще про Бене Ізраеля:

«Всі, хто біг за ним, наздоганяли його в тіснині гір...»

— Не зрівнюй, кіріє, Рима з Гоморрою та Содомом.

— Пощо ж то?

— На ті городи впав гнів божий.

— А на Рим упав Бич Божий. Гатило знову реготнув, а папа сів на постелю, бо ноги не тримали його.

— Я-м загнав Бене Ізраеля в тіснину, й тепер ваш Бене Ізраель сле мені доньку свою, щоби врятувати його від злого Аммана.

Ввійшов у якійсь невідкладній справі старий кравчий князь Годой, і Гатило вирішив кінчати марну розмову. Він устав, і папа Лев теж підвівся, зрозумівши його натяк.

— Артаксеркса не буде, — сказав Гатило папі й уже русинською мовою кивнув до Годоя: — Покажи йому, кудою йти до городу.

Уранці Гатило прокинувся від незвичного галасу. Хтось кричав і просився пустити його до Великого князя київського, сторожа ж сварилася й не пускала. Тоді чийсь незнайомий Гатилові голос кликнув:

— Княже!.. Княже Богдане!..

Гатило спав одягнений і негайно виглянув. Оддалік стояло двоє можів. Один був у скоряному шоломі воя руського. Богдан запам'ятав його ще з битви Каталаунської. Тоді хтось гукнув: «Стережися, княже!..», й він підсвідоме нахилив голову, важка кована дубиняка прохурчала над ним і влучила в сього воя, певно, русича-земляка. Другий був о тих самих літах, зовні несхожий на воя, а скоріш на смерда. Його похмуре збуджене лице когось нагадувало Богданові, та він не знав, де бачив і звідки знає його, й спитав ратного можа:

— Яку надобу маєш?

Сторожа, бачивши таке, розняла списи й пропустила обох можів до Великого князя київського. Можі підійшли й уклонилися, торкнувшись витолоченого морогу. Одна рука ратного була й досі на перев'язу. Другий спитав:

— Не признаєш, княже?

Й тільки тоді Гатило раптом упізнав його похмурий погляд. Се був смерд з Городища під Білгородом.

— Упізнав єсмь, — відповів князь — Кличешся Людотою. Добре пам'яття маю.

— Я також маю, — відповів Людота. — їв бо-м тобі землю, роті ходивши.

Він розв'язав довгий згорток ганчірки, який тримав під пахвою, глухо брязнуло залізом об залізо, й писнуло срібне руків'я меча.

— Візьми, княже Гатиле, сей меч і вдар ним камінь дикий.

Гатило взяв і покрутив його в руках:

— Для чого?

— Вдар!

— Намислив єси чари якісь?

— Ні.

— То для чого ж?

— Удар! Осе тобі й камінь.

Людота, вже мало схожий на того безвусого ковальчука, якого вперше й востаннє бачив Гатило літ тому з двадцять п'ять, приніс важезну каменюку, що вросла була в землю неподалік Гатилової полотки, й гупнув нею перед самі ноги князеві:

— Вдар!

Здогад кольнув Гатила