Читати книгу - "Гра в бісер"

делікатнішими і обережнішими… Отже, керувати країною і віддаватися політиці — не наше призначення. Ми — фахівці досліду, розчленування й виміру, наша справа — оберігати і без кінця перевіряти наново всі абетки, таблиці множення й методи, творити еталони духовних мір і ваг. Певна річ, ми робимо багато всього іншого, можемо при нагоді бути й новаторами, першовідкривачами, шукачами пригод, завойовниками й рицарями нових тлумачень, проте найперший і найважливіший наш обов’язок, задля якого народ нас потребує й утримує, — це збереження в чистоті джерел знання. Можливо, в торгівлі, політиці абощо той, хто робить із чорного біле, часом і здобуде славу великого діяча або навіть генія, але в нас — ніколи.

Раніше, в бурхливі, так звані «великі» епохи, під час воєн і переворотів, від інтелектуалів не раз вимагали, щоб вони встрявали в політику. Особливо часто траплялося це наприкінці фейлетонної доби. Серед вимог тієї доби була й така: інтелект повинен служити політиці й війні. Так, як церковні дзвони перетоплювали на гармати, як зеленою шкільною молоддю поповнювали поріділі військові загони, так само й інтелект конфісковували і вживали для воєнної мети.

Звичайно, ми не можемо погодитися з такою вимогою. Ніхто не буде сперечатися про те, що в годину скрути вченого можна забрати з кафедри чи від письмового столу й послати солдатом на поле бою, що за певних обставин він має зголоситися туди добровільно і, нарешті, що у виснаженій війною країні вчений повинен бідувати й навіть голодувати так, як і всі. Чим вища освіта в людини, чим більшими привілеями вона користується, тим більші жертви має приносити в разі потреби; ми сподіваємося, що колись ця істина стане незаперечною для кожного касталійця. Та якщо ми готові принести в жертву народові, коли він опиниться в небезпеці, свій добробут, свої вигоди, своє життя, то це ще не означає, що ми готові принести в жертву сьогоднішнім інтересам народу чи генералів і самий дух, традиції, мораль нашого інтелектуального братства. Той, хто ухиляється від праці, жертв і небезпек, що судилися його народові, — просто боягуз. Але ще більший боягуз і запроданець той, хто зраджує принципи духовного життя задля матеріальних інтересів, хто, наприклад, погоджується, щоб можновладці вирішували, скільки буде двічі по два! Бо жертвувати любов’ю до істини, інтелектуальною чесністю, вірністю законам і методам духу задля якихось інших інтересів, хай то навіть будуть інтереси батьківщини, — запроданство. Коли в боротьбі інтересів і лозунгів виникне небезпека, що істину можуть знецінити, викривити й піддати насильству, як і окрему людину, як мову, як мистецтво, як усе органічне й досконало виплекане, тоді наш єдиний обов’язок — опиратися цьому й рятувати істину, тобто наше прагнення до істини, як найвищий символ віри. Вчений, що з трибуни, з кафедри чи в книжках свідомо каже неправду, свідомо підтримує брехню й фальсифікацію, не тільки виступає проти основного закону природи, але й, крім того, хоч би якими актуальними здавались його слова, робить своєму народові не послугу, а велику шкоду, отруює йому повітря й землю, їжу й питво, мислення й почуття справедливості і допомагає всім лихим, зловорожим силам, що загрожують народові загибеллю.

Отже, касталієць не повинен ставати політиком: хоч у хвилину скрути він зобов’язаний жертвувати собою, але ніколи не має права жертвувати вірністю духові. Дух добродійний і благородний тільки тоді, коли він кориться істині; якщо ж він зраджує її, втрачає шанобу до неї, стає піддатливим і продажним, — то це вже диявол у потенції, щось багато гидотніше за ниці тваринні інстинкти, бо в них усе ж таки є крихта природної невинності.

Хай кожен з вас, шановні колеги, сам поміркує про те, що повинен робити Орден, коли над країною і над ним самим нависне небезпека. Про це можуть бути різні думки. Я теж маю свою думку: добре зваживши всі порушені тут питання, я склав собі чітке уявлення, в чому полягає мій власний обов’язок і до чого я маю прагнути. Це й спонукало мене звернутися з особистим проханням до шановної Колегії, і ним я закінчу свій меморандум.

З усіх Магістрів, що утворюють нашу Колегію, я як Magister Ludi найменше стикаюся з зовнішнім світом, бо моє поле діяльності особливе, відмінне від інших. Магістри математики, філології, фізики, педагогіки та інші працюють у галузях, спільних для них і мирян; і в некасталійських, звичайних школах нашої чи будьякої іншої країни навчальний процес спирається на математику й граматику, і в світських університетах вивчають фізику й астрономію, навіть зовсім темні люди захоплюються музикою; всі ці дисципліни давніпрадавні, багато давніші за наш Орден, вони існували, коли про нього ще не було й гадки, і переживуть його. Тільки Гра в бісер — наш власний винахід, наш особливий предмет, наша улюблена забавка, найвищий, найхарактерніший вияв нашого, чисто касталійського типу духовності, це одночасно найкоштовніший і найнепотрібніший, найулюбленіший і найтендітніший клейнод у нашій скарбниці. Вона й загине першою, коли постане питання, чи Касталію варто утримувати далі, загине не тільки тому, що це сама собою найтендітніша наша коштовність, але й тому, що для мирян це, безперечно, та частина касталійського світу, яка не дає ніякої користі. Коли дійде до того, що країні доведеться відмовлятись від усіх зайвих видатків, тоді кількість елітарних шкіл буде зменшена, фонди на утримання і розширення бібліотек та колекцій скорочені, а потім і зовсім скасовані, наше харчування погіршиться, одяг нам перестануть поновлювати, проте всі головні дисципліни нашої universitas litterarum збережуть, — тільки не Гру в бісер. Математика потрібна й для того, щоб винаходити нову вогнепальну зброю, але ніхто не повірить, особливо військові, що коли закриють Vicus Lusorum і скасують нашу Гру, країні й народові буде цим заподіяна хоч якась шкода. Гра в бісер — найдовершеніша і найвразливіша частина нашої будівлі. Можливо, саме тому Magister Ludi, головний представник дисципліни, яка стоїть найдалі від світу, перший відчув, що насувається землетрус, чи принаймні перший сказав Колегії про це своє відчуття.

Отже, я вважаю, що в разі політичних, а особливо воєнних катаклізмів Грі в бісер настане кінець. Вона швидко занепаде, хоч би скільки окремих людей зберігало в своєму серці любов до неї, і вже не відновиться. В атмосфері, що запанує після нової войовничої доби, вона існувати не зможе. Вона зникне так само, як зникли деякі високо розвинені, старанно виплекані форми в історії музики, скажімо, хори професійних співаків сімнадцятого сторіччя або недільна концертна музика в церквах вісімнадцятого. Тоді людське вухо чуло звуки, відродити які в їхній ангельській чистоті