Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

Нілл Ферґюсон не бачить цього фундаментального протиріччя, яке існує між основними принципами американської демократії, що тримають разом цю країну іммігрантів з різних країн світу, і вимаганим переходом до американської імперії. Тому він шукає пояснення очевидній досаді Сполучених Штатів на імперію в політичній психології країни: «Сполучені Штати здобули імперію, але американцям бракує імперського менталітету. Вони радше споживають, а не завойовують, і частіше будують торговельні центри, ніж народи. Вони розраховують на те, що їм та іншим судилося довге життя, і бояться, що рано складуть голову на полі бою. Вони завоювали свою імперію не тільки, як і їхні британські попередники, в „нападі неуважності“ (Джон Р. Сілі). Радше, вони залишилися неуважними до їхньої імперської влади, попри припадкові моменти самосвідомості, — або, точніше, зреклися цієї влади. Таким чином, могло б дійти до прикрого випадку, що їхня імперія миттю розвалиться, достоту так само, як аналогічна „антиімперська“ імперія колишнього Совєтського Союзу. Хто прагне досягти американської гегемонії й зберегти її через „домінування по всьому фронту“, той, одне слово, хибно ставить наголоси. Бо загроза для американської імперії виходить не від неспинних імперій на Сході і Заході. На мій жаль, мушу сказати, вона походить від внутрішнього вакууму — від браку волі до влади». Das verleugne-te Imperium, S. 43.

Clyde Prestowitz: Schurkenstaat. Wohin steuert Amerika?, Düsseldorf / Zürich 2004, S. 29.

Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. Пер. Г. Філіппчука. К: Всесвіт, 1999. С. 107.

«Звісно, було б помилкою плутати панівне становище з імперією. США, звичайно, не є імперією в тому сенсі, як європейські імперії XIX і XX століть, адже визначальною рисою їхнього імперіалізму була політична влада. Хоча, певна річ, існують нерівні відносини між США і слабшими державами, які можна використати, без формального політичного контролю вислів „імперський“ не лише не пасує дійсності, але й вводить в оману. Само собою, США щодо інших країн мають більше можливостей, ніж Велика Британія — в часи розквіту імперії. А проте, Сполучені Штати мають менше влади — в розумінні контролю над подіями всередині іншої країни, — ніж було у Великої Британії, коли та орудувала чвертю світу». Joseph S. Nye: Amerika ist kein Imperium, in: SZ, 22723.5.2004, S. 2.

Що ж таке, власне, той так званий «неоконсерватизм»? Дамо слово «хрещеному батькові» неоконсервативного «руху», як він сам себе називає у передмові до наведеної тут книги, Ірвінгу Крістолу. «Звісно, відправною точкою, — каже він, — став спротив імперіалістичним планам комуністичного тоталітаризму. Як гарантувати такому спротивові високий рівень ефективності, — це було політичною проблемою, — як, утім, і спротивові дедалі більшій прихильності до політики умиротворення, що нею вочевидь переймалися ліберальні кола. Але що мене бентежило чимраз більше, то це явні ознаки гниття і розпаду, які проростали в американському суспільстві — це щось на кшталт гнилизни й розпаду, які вже були не вислідом лібералізму, а реальною програмою сучасного лібералізму [...] Для мене „неоконсерватизм“, отже, правив за досвід морального, інтелектуального і духовного звільнення. Мені вже не випадало вдавати, ніби я вірю в те, у що я в своєму серці не міг повірити, — що ліберали йдуть блудною дорогою, бо вони пристали на ту чи ту хибну думку в тому чи тому питанні. Ні — ліберали помилялись і помилялися не тому, що вони ліберали. Хибне у лібералізмі сам лібералізм — метафізика й міфологія, що, на жаль, заплющує очі на людську і політичну реальність. Те, що я став неоконсерватором, було апогеєм моєї холодної війни [...] Наразі, коли інша „холодна війна“ скінчилася, почалася справжня холодна війна. На цій холодній війні ми підготовлені значно гірше, більш уразливі для ворога, ніж тоді, коли ми здобулися на перемогу над глобальною комуністичною загрозою. Часом я відчуваю, що ми починаємо з нуля, і йдеться про суперечку, яку я передам своїм дітям і онукам. Але це набагато цікавіша холодна війна — як інтелектуальна, так і духовна, — аніж сутичка, в якій ми взяли гору лише нещодавно, і я радше заздрю молодим, кому вік дозволяє зголоситися до неї». Irving Kristol: Neo Conservatism. The Autobiography of an Idea. Selected Essays 1949-1995, New York 1995, S. 486.

Pax Romana («Пакс Романа», лат. Римський мир) — довгий і відносно мирний період в історії Римської імперії та її колоній, коли Рим не вів великі громадянські війни, а країна не зазнала серйозних спроб завоювання з боку варварів або інших держав. Найчастіше цей період визначається такими часовими рамками: з 29 року до н. е. — коли імператор Октавіан Август спробував звести до мінімуму кількість громадянських війн у своїй імперії, і до 180 року н. е. — коли помер Марк Аврелій.

«3 2003 року порівнянню Америки й Риму було покладено край. Як єдину світову державу, що панує над усіма, ми знаємо Сполучені Штати достоту десяток років, натомість владі Риму більше чотирьохсот років. [...] Сьогодні США вже не мають імперії, яку свого часу створив Рим, вони мають значну владу у світі, проте не забрали силу над усім світом, як той таки Рим. Сполучені Штати стоять на початку шляху, а як він ітиме і де скінчиться, ніхто, звісно, не знає». Peter Bender: Weltmacht Amerika. Das neue Rom, Stuttgart 2003, S. 245.