Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Сірко, перепросивши присутніх, як знову вийшли із-за столу, запалив люльку-файку і присів на ослінчику надворі під вікном поряд із ганком, на якому грузно всівся і воєвода. Повний обуру від почутого, Сірко не йняв віри нецнотності воєводи як державця, а той говорив, уже мішаючи розповіді з матюками і непристойностями.

— Дівуха, скажу вам, мед з молоком, спіла суниця, малина в сметані, і то ж перша, зважте, ніч у неї! Ні, братці, не задарма, хоч, як боярин і воєвода, мав належаче мені право. Оплачував і перстеньком, і намистом, і алтинами, а холопам — де їм те взяти? На Московщині противних у стайнях порють або на псарні прикінчують, а тутай, за тими пільгами та самоврядуванням, вони не в обиді, і живі, і знак матимуть, що з боярином і воєводою поспали. Богові, братці, Богове, а бикові — бикове. Вас губить народовладдя, ви не ведете, яко пастирі, паству-череду, а йдете за нею, кермуючись її забаганкою,— тикав він, уже повісивши п'яну голову, пальцем у простір.— Семибоярство, хай буде вам знано, допустивши проклятих ляхів-латинів на Москву по Шуйському, показало нашим отцям, що без сокири й канчука в єдиному п'ястуці, яко скеровуючих і караючих, поспольства і сполеченства приречені на загибок. Ось чому ми воліємо краще милосердно брати із Никоном, аніж давати щедро із марнотратцем Аввакумом! Це треба втямити, як благодіяльний, милосердний принцип усіх великих правців, починаючи від Риму й Бізанту.

Сірко чув у виказах Ромодановського щиру певність у власній зверхності, як Божій, благодійній, покликаній самою натурою «царевих служивих людей», як «гасло» — клич чільців у всякому царстві — допомагати щедротно всьому, що сприяє ойчизні-державі, і знищувати до коріння все, що встає на її путі.

— Угодовці-старшини ваші за службу та вірність цареві переведуться в земельні, станові, дворянські, боярські і воєводські посади. Отож перемикайтеся, вчіться нових метод і глаголів царських наших, оминаючи і забуваючи ляські і латинянські словеса у вашій мові і тлумні самоврядувальні звичаї,— наголосив Ромодановський, ніби аж співчутливо журячись долею присутніх.

Боячись «не шпетно» зненацька не втриматись, зірватися і мимоволі встряти в полеміку з воєводою і боярином, Сірко разом із Іваном Чорноморцем, змовницьки переглянувшись, відійшли ніби оглянути полковникові будівлі.

— Оце тобі і спідка, і виворіт боярської ферязі, Никонових риз, воєводського жупана, царського тулупа і чорносошної сорочки, як і всея великої Русії в гетьманових потрактовках із царем,— промовив Сірко, коли вони відійшли від хати геть.— Пропав кумів ралець нізащо з-за цього ясновельможного кнура.

— А так, пропав, але тобі, отамане зацний, на користь, думаю,— подивився на Сірка Чорноморець, набиваючи тютюном люльку,— тут не один нині ралець пропав, бо дещо й зискливе є,— почав викрешувати він трутом вогню.— Надіялись спочити і дещо купно побалакати, а він, нахаба, всю кашу споганив своєю пихою і теревенями. І бач, переконаний, що всім оте його просторікування до вподоби.

— Коли б то лише просторікування,— пожвавив вогонь і Сірко в своїй люльці.— То, козаче, як видно, стулка усіх наших стосунків у самоврядуванні і автономії за пактом в Переяславі...

Стояли мовчки, палили люльки, і кожний думав своє.

— Кажеш, очерствів, товаришу,— зітхнув Сірко.— Всі ми очерствіли, а я ще так осатанів, що ледь стримав себе, бо не дай Боже, що й робив би, а найпаче з воєводою і його милосердним словоблудством. Немає в нас сили належної, і тим користаються отакі захланці.

— Що захланці, то істинно, а що не маєш сили, то дарма нарікаєш на себе, думаю. Я також часто потерпаю від ошаління, але щоб отак шалів, як ти в очах, то не вмію. Тяжким поглядом Бог тебе обдарував.

— На жаль чи на щастя?

— Думаю, на щастя, бо нам той шал ой як треба тепер,— по роздумі відповів Чорноморець, щось розмірковуючи.— Сідай, посидимо на оцій лавиці, отамане,— запросив він Сірка.— До чого дійде в нас — передбачити несила. Адже оцей кабанюра з царем на вустах зробить нас служками і підданцями, а до всього — він певний, що інакше й бути не може.

— Тяжко передбачити, але до чогось дійти мусить,— подобався Сіркові сотник.

— Різний ми люд з московитами,— вів, зітхнувши, сотник,— наші козацькі чільці виростали із козака-рядовича за кміт, тямковитість, вправність і здібність, а у них вони спадкові слуги або найманці і плазуни-холуйники, як ось пан Григор. У них підлеглі — лише власність, тяглова худоба, товар для продажу й купівлі, як і в ординців. Ми з паном Миною Басюрою і іними сотниками і війтами та отаманами козацькими отут, в Закурщині, в. Забоянні, в Посейм'ї й Осколлі, в Зафатежжі й Щиграх, зварившись на помежжях, зробили висновок, що московитські людини і мислять, бідні, по-іному. У них пан до вищого стану належить, вони і Бога, і пана кличуть господином. Нарікати на нього навіть не сміють, бо те єресі і святотатсву рівне. Їхні пани якоїсь святості для сіромного життя не допускають, про громадське-спольщенне право і говорити не можна, бо все в них господинове і цареве.

— Що ж нам робити, по-твоєму? — спитав у заклопоті Сірко.

— В першу чергу, як думаємо, ошатнювати, ошколювати, оконювати, озброювати людинів своїх, освячувати місця церквами і дяківками, добуваючи користь і з гетьманових віців, і з царських пільг, зміцнювати їх спольщинами, сотнями і полками. Немає, пане отамане, доста в нас військових стратегів, тому все сув'язується тут самопливним способом та ще під неперестанними наскоками ногаїв і ординців.

— А де у Слобожанщині те найнеобхідніше? — щось думаючи своє, спитав Сірко Чорноморця.

— Гадаємо, в Поореллі, в Поосколлі, в Пововчанні, на Валуйківщині — на вгамарованих ординсько-ясирних сакмах теперішніх,— тішився сотник, що співбесідник метикує над сказаним.— Людолови тепер обходять Білгородський острог то