Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

«...Напад відділу СС на село був наслідком доносу української поліції з поселення Підгірці, яка надала німцям інформацію про те, що поляки в Гуті Пеняцькій переховують євреїв, підтримують більшовицьких партизанів, зберігають зброю і т. ін. Коли українські есесівці прибули до села з метою проведення ревізії та почали грабувати місцеву людність, розмовляючи між собою українською мовою, поляки, вважаючи, що мають справу, як це часто бувало, з переодягненими звичайними бандитами, почали боронитися. Тоді з Підгірців до села підійшов міцний український загін СС, який, оточивши його кільцем, почав мордувати людей...»[588].

Далі у звіті йдеться про жахливі методи знущання над людьми, які важко вигадати і у можливість яких водночас важко повірити. Кожний, хто читатиме цитований тут документ, переконається в цьому. Окрім людей, що загинули від куль, значну кількість жертв Гути Пеняцької становили мешканці села, яких спалили у стодолах. Загалом під час «пацифікації» загинуло понад 500 осіб. Урятуватися втечею вдалося близько 50 особам. Саме село — 172 хати — було спалене вщент. На офіційний запит поляків у представників влади дистрикту про причини «пацифікації» німці дали відповідь, що «вона була спричинена помилкою»[589].

Докладний опис у звіті сцен мордування в Гуті Пеняцькій свідчить про те, що дізнатися про події в селі автори звіту могли лише від свідків. Виникає питання: чи могли помилитися останні щодо того, з ким мали справу вже під час мордування людей у костьолі, стодолах та інших місцях, які згадуються у звіті? Все може бути. А тому подамо іншу версію подій у Гуті Пеняцькій, що міститься в опублікованій праці українського дослідника А. Боляновського, присвяченій історії дивізії «Галичина».

«Бойове хрещення галицьких добровольчих відділів припало під час атаки стрільців другого куреню 4-го полку на польське село Гуту Пеняцьку (Бродівщина)... В результаті атаки українських вояків 23 лютого 1944 р. двоє з них загинуло. Підрозділ відступив під наступом польських партизанів, які, втім, з флангу зазнали удару з боку місцевого відділу УПА, поінформованого про присутність у місцевості українських галицьких добровольців. Ним був повстанський курінь особливого призначення “Сіроманці”, яким командував Дмитро Карпенко (Яструб). Після цього німецький каральний підрозділ спалив цей населений пункт і знищив більшість його мешканців»[590].

Як відомо, 4-й та 5-й полки дивізії СС «Галичина» були підпорядковані не військовому, а поліційному німецькому керівництву, зокрема вищому керівникові СС і поліції ГГ. Ця обставина, з одного боку, спричинила невдоволення галицьких добровольців, які прагнули бути в дивізійних полках, а не в німецькому поліційному підпорядкуванні, а з другого боку, сприяла встановленню найтісніших зв’язків між підрозділами цих полків та загонами УПА[591].

29 лютого 1944 р. у вказівках окружного провідника ОУН «Збуя» до штабу військової округи УПА і повітових провідників зазначалося: «На терени ЗУЗ прибули малі частини “СС Дивізії Галичина”. На підставі деяких відомостей і промов О.-Г. Вехтера і інженера Євгена Пиндуса (дня 22.II.44 р.) можна здогадуватися, що влада ужиє “СС Дивізію Галичина” до боротьби з партизанами на ЗУЗ. У зв’язку з цим доручається: а) нав’язати зразу стислий і добрий зв’язок з частинами Дивізії, переміщеними на ЗУЗ, головне з організованими людьми. В порозумінні з військовою референтурою організації визначити до тої цілі окрему фахову людину; ...в) використовувати “СС Дивізію Галичина” до боротьби з більшовицькою партизанкою і польськими бандами на українських землях; ...д) в разі відступу німців з українських земель, в разі евентуального розоруження чи вивезення “СС Дивізії Галичина” поза землі України Залежить усі частини долучити до УПА-Захід і забрати в ліс»[592].

Проте перше публічне підтвердження існуючої співпраці між УПА і дивізією СС «Галичина» приніс лише репортаж українського військового кореспондента в № 105 газети «Львівські вісті» від 10 травня 1944 р.[593].

Ще одна трагедія сталася в березні 1944 р. в невеличкому містечку Підкамень Бродівського району, де в місцевому домініканському монастирі солдатами дивізії «Галичина» й українськими партизанами було знищено понад 250 поляків. У вищецитованій праці українського дослідника А. Боляновського, як і в багатьох інших, присвячених історії дивізії СС «Галичина», про події у Підкамені не згадується. Однак кількасторінковий звіт, який тут частково цитуватимемо, не залишає сумнівів у причетності галицьких добровольців до мордувань поляків у містечку.

За повідомленням керівництва Золочівського інспекторату АК, «...частина українських солдатів увійшла всередину місцевого монастиря, де сховалися люди, і почала вбивати всіх присутніх там, хто не встиг або не зміг раніше втекти, інші українці ходили по хатах у містечку та вимагали показати “аусвейс”. Хто в “аусвейсі” був записаний поляком, того вбивали. Хто зміг довести, що не є поляком, був урятований»[594]. Приводом для проведення акції стало переховування в монастирі зброї, про що, між іншим, німецька комендатура Підкаменя була поінформована і ставилася до цього нібито спокійно.

Цікавим, однак, є той факт, що саме напередодні трагедії в Підкамені, 2 березня 1944 р., з’явилася відозва під назвою «До охочих і української молоді», авторами якої були українські військові, пов’язані з Військовою управою — допоміжним органом, створеним при дивізії для задоволення всіляких потреб її вояків. Усю провину за мордування польської, а водночас і української людності вони покладали на радянських партизанів. Військові підкреслювали, що «...боронь Боже, якщо серед тих, хто припустився тих нелюдських діянь, знайдеться українська