Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Велика кількість жертв з польського боку була в одних випадках наслідком поганої організації самооборони (через відсутність умілого командування, недостатню кількість зброї та набоїв тощо), в інших — пояснювалася тим, що загони УПА нерідко взаємодіяли з «українською» поліцією та підрозділами дивізії СС «Галичина», і через це поляки не зважувалися на оборону, а ховалися, оскільки будь-який спротив німцям суворо карався. Після «пацифікації» Гути Пеняцької деякі місцеві керівники АК заборонили приймати в селах радянських партизанів, адже їхня присутність в тилу у німців використовувалася останніми як привід для знищення осередків польської самооборони. Це зайвий раз довела акція знищення у травні 1944 р. німцями села Ганачів[596].

Проте поляки не тільки продовжували забезпечувати радянських партизанів житлом та продуктами харчування, надавати їм необхідну інформацію про німців та УПА, брати участь у спільних з ними антинімецьких та антиукраїнських акціях, а й вступали до радянських загонів. У звіті генерала Т. Бур-Коморовського від 22 березня 1944 р. навіть повідомлялося про те, що «...з кожним днем усе більше людей чекає на більшовиків, як на захисників і месників за різанину, вчинену українцями»[597].

Як і у Львові, місцеві харитативні організації — польські комітети опіки (ПКО) — не дуже сподіваючись на здатність співвітчизників власними силами захистити себе, зверталися по допомогу у питанні створення загонів самооборони до німецької окупаційної адміністрації. Керівництвом тернопільського підпілля АК подібні дії розцінювалися як зрада Польської держави. Було відомо, що серед членів ПКО є чимало агентів гестапо, а тому співпраця з ними діячів підпілля у складі одних і тих самих адміністративно-військових структур ставала ризикованою для організації загалом. До того ж, надаючи допомогу польській самообороні, німці дуже часто намагалися використати її у своїх власних цілях: для боротьби з радянськими і навіть польськими партизанами, під час проведення реквізицій сільськогосподарських продуктів серед переважно українського населення, у здійсненні облав на знову ж таки, передусім, українську молодь, призначену до вивезення в Німеччину, тощо.

Лякало командування округу також те, як поставляться до подібної співпраці поляків з німцями після повернення більшовики. Інструкція командувача Тернопільського округу АК підполковника Ф. Студзинського («Скава») від 4 березня 1944 р. дозволяла «співпрацю» з ПКО лише поодиноким членам підпілля з метою проведення спостереження та контролю за їхньою діяльністю. Однак, незважаючи на категоричну заборону підполковника «Скави» «...під загрозою спеціальних судів будь-кому з членів організації вступати до утворюваних ПКО загонів самооборони...», аківці були змушені це робити[598].

З рапортів відділів бойового призначення АК постає картина загальної паніки та психозу, що охопила польське населен-ня. Воно масово виїздило в західні райони ГГ. Так, лише протягом тижня місцевий комісаріат у м. Борщів видав близько 2500 перепусток для евакуації поляків до Краківського та Мехівського воєводств. Комендант Чортківського інснекторату капітан С. Чернецький підкреслював, що існуюча з боку УПА «...загроза має для населення більше значення, аніж наказ про утримання стану польського посідання (присутності. — І. І.)... Поляки, які, однак, вирішили тут залишитися, благанно прохають: зброї, зброї і ще раз зброї, якщо хочемо у найближчий час сюди повернутися. З боку поляків часто чути такі голоси: де наш уряд, де наша влада, що на це говорить Варшава, чому не прийде з якоюсь допомогою?»[599].

За таких обставин командувач Тернопільського округу АК підполковник Ф. Студзинський вимагав підвищити персональну відповідальність командирів усіх рівнів за організацію самооборони у підлеглих їм районах. Він наполягав на необхідності знімати недостатньо енергійних з-поміж них, висувати на керівні посади підофіцерів, рядових і навіть таких, які не служили у війську, тільки б вони відповідали вимогам часу. Керівники бойових відділів мусили звітувати про стан самооборони 5 і 20 числа кожного місяця. Рапорти мали містити таку інформацію: «1) які села і поселення зазнали нападів; 2) в яких поселеннях самооборона діяла, а в яких ні; 3) докладний перебіг бою; 4) власні втрати; 5) українські втрати»[600].

Найкраще організованими на території Тернопільського округу АК виявилися бази самооборони в селах: Джуринська Слобідка (допомогла в евакуації жителям с. Полівці під час нападу на село загонів УПА у січні 1944 р.), Косів і Хом’яківка (всі Чортківський район), Гутиски Бережанського району (відбила чотири напади УПА), Великий Тростянець Зборівського району, Вітин, Струтинські Вороняки і Черемошня Золочівського району (останньою відбито три напади УПА)[601].

Захисникам села Гутиски Бродівські допоміг відбити напад українських партизанів у лютому 1944 р. дислокований неподалік підрозділ вермахту[602]. В селі Скважава на Золочівщині поляків у боротьбі з нападниками підтримали місцеві українці. А в селі Черниці на Бродівщині українські селяни тривалий час переховували вночі сусідів-поляків у своїх хатах доти, доки в березні 1944 р. не стався напад загонів УПА вдень[603].

З вступом радянських військ на Тернопільщину українсько-польська ворожнеча не припинилася, вона лише набула нових форм[604].

До організації самооборони і проведення «відплатних» акцій за напади на польські поселення формувань