Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

УПА фактично звелася бойова діяльність загонів АК Станіславівського округу. Поляки тут «особливо зразково» організували самооборону в селі Микуличин Надвірнянського району. На напади українських збройних формувань улітку 1943 р. місцева база самооборони не лише відповіла негайною та вдалою відсіччю, але водночас польська акція спричинила німецьку «пацифікацію» сусідніх українських сіл. Згідно з донесенням командування Коломийського інспекторату АК внаслідок німецької каральної операції були розбиті деякі організаційні осередки «українських банд і загалом ця операція принесла українському рухові більше втрат, ніж нам завдали напади УПА на нашому терені до цього часу»[605]. На початку жовтня 1943 р. поляки під тиском українських збройних формувань були змушені залишити село Микуличин.

У 1944 р. потужні польські осередки самооборони постали в селах Луковець Журавський і Луковець Вишньовський Рогатинського району, селі Корчунек Дашавський Стрийського району, селі Роздол Жидачівського району, м. Биткові та інших поселеннях. Крім того, поляки скупчилися у містах Рогатин, Долина, Калуш, Тлумач та Стрий. Проте у багатьох випадках місцеві керівники АК не змогли організувати самооборону, оскільки єдиний порятунок для себе польська людність вбачала у втечі на Захід. Дехто з поляків переходив у греко-католицьке віросповідання та змінював національність. На Станіславіщині і Калущині це явище було особливо поширеним[606].

Масова втеча поляків і, як наслідок, виникнення анархії у виробництві і суспільному житті Станіславського краю змушували німців брати під захист польське населення, сприяти у створенні ним баз самооборони та їх озброєнні. Так, зокрема, після звернення станіславівського ПКО до шефа гестапо Ассмана з проханням надати допомогу у захисті від українців принаймні три польські бази самооборони — в поселеннях Meдужі (Станіславський район), Беднарівці і Волосові (Надвірнянський район) — отримали по 20 гвинтівок[607].

Особливістю українсько-польського протистояння на Станіславщині була присутність тут угорських військ, які стали «справжніми приятелями» місцевих поляків. Загони УПА неодноразово нападали на угорців, які, як правило, захищали польське населення[608]. Тривалий час німці заперечували проти проведення угорцями «відплатно-пацифікаційних» дій. На цьому ґрунті між німецьким та угорським командуваннями виникали гострі зіткнення. Зрештою німці поступилися, і з другої половини травня 1944 р. угорці на території Дрогобицького, Долинського, Стрийського та Жидачівського районів розпочали масову репресивну акцію. Між німецько-угорськими підрозділами та загонами УПА відбулося чимало запеклих боїв. Наприклад, в околицях Солотвина битва між ними тривала декілька днів. Багато бійців УПА і тих осіб, які їх підтримували, було заарештовано. У Стрию, Станіславові та інших містах проводилися публічні розстріли[609].

В антиукраїнських репресивних заходах активну участь взяла «польська» поліція. У дистрикті «Галичина» вона вперше опинилася саме на Підкарпатті. У травні 1944 р. до Долини прибули німецькі відділи, сформовані винятково з поляків Сілезії («шльонзаків»). «Польська» поліція брала участь у «пацифікаціях» українських сіл Колодзеївка, Велчинець, Сулатичі Калуського району, Белшів, Болашівка, Більшовцівська Слобідка Станіславського району та інших[610].

Неодноразово вона надавала допомогу в обороні польських осередків, передавала аківцям зброю, провокувала німецько-угорські «пацифікації» українських сіл. Чимало поліцаїв, а також вояків вермахту польської національності приєднувалися до членів баз самооборони і навіть входили до їхнього керівного складу. Так, наприклад, заступником керівника бази АК в селах Луковець Журавський і Луковець Вишньовський підпоручника Є. Поляка («Август», «Пан») був дезертир вермахту «шльонзак» П. Круль[611].

Бази самооборони отримували допомогу і з боку тих поляків, які служили в німецьких адміністративних органах влади, зокрема в кримінальній поліції. Непоодинокі випадки, коли до німців і тут на службу свідомо потрапляли члени підпілля. Наприклад, до станіславівського відділення державного корпусу безпеки, що підлягало львівській Делегатурі польського емігрантського уряду, входили поляки з кріпо, які, як зазначе-но в документах аківського підпілля, «викликали цілковиту довіру»[612].

Серед польських партизанських (лісових) загонів, які брали активну участь у захисті польського населення, а також у проведенні «відплатних» антиукраїнських акцій, слід назвати загін поручника З. Пацака з села Корчунек Дашавський, загін підпоручника Є. Поляка, який взаємодіяв з базою самооборони в селах Луковець Журавський і Луковець Вишньовський, загін підпоручника Т. Мічика, загін капітана М. Вілчевського, який здійснив у червні 1944 р. 100-кілометровий рейд через лісові масиви, опановані УПА (з села Корчунек Дашавський у район нафтового басейну — до Биткова), та інші. Усі названі загони діяли, головним чином, на території Стрийщини. У Коломийському інспектораті АК особливу активність у протидії українцям виявив загін С. Кошиби, зокрема під час запеклих боїв з формуваннями УПА у квітні 1944 р. за Битков у Надвірнянському районі[613].

Усі бійці польських лісових загонів були, як правило, аківцями, а керівники відповідних районів АК несли персональну відповідальність за організацію самооборони в селах і містах та діяльність партизанських загонів на підлеглих їм територіях. Чимало польських партизанів прибуло на Станіславщину зі Львова, скориставшись курсуючими потягами між Львовом і Стриєм. Завдяки отриманим протягом травня 1944 р. чотирьом повітряним союзницьким вантажам зі зброєю та набоями місцеві польські бази самооборони та партизанські загони трохи доозброїлися