Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

За даними Головної опікунської ради, що їх подає польський дослідник Г. Грицюк, до середини 1944 р. внаслідок бойових дій українських збройних формувань у Східній Галичині загинуло 9490 осіб (відомі прізвища 2902 осіб), у тому числі 3280 — на Львівщині, 3825 — на Тернопільщині, 2385 — на Станіславщині[615]. За даними польського підпілля лише в першій половині 1944 р. зі Східної Галичини на захід мало виїхати близько 300 тисяч поляків[616].

Згідно з даними українського підпілля до середини 1944 р. із Західної України втекло близько 425 тисяч поляків[617]. За цими ж даними, що їх подає український дослідник Л. Шанковський, до липня 1944 р. внаслідок бойових дій польських збройних формувань у Східній Галичині загинув 521 українець[618]. Утім, як і у разі підрахунків жертв серед української людності на Волині, слід вважати, що українська історична наука своє останнє слово в цьому питанні ще не сказала.

Не можна не звернути увагу на ту обставину, що криваве українсько-польське протистояння було впродовж 1943–1945 рр. постійним предметом публічних дебатів і переговорів між представниками української та польської громадськості, а також обох підпільних рухів у Західній Україні. Під тиском з боку німців, а також частини української громади, яка засуджувала вбивства поляків, українські публічні діячі неодноразово виступали із заявами про необхідність збереження спокою в суспільстві.

Так, під час розпалу конфлікту на Волині, 7 серпня 1943 р., представники УЦК видали відозву «До українських громадян» за підписом В. Кубійовича та його заступника К. Паньківського із закликом не піддаватися на провокації, незважаючи «на шалену ворожу пропаганду і напади партизанських банд, жертвами яких стала велика кількість українців, насамперед, на Люблінщині». Відозва, в якій засуджувалися «безвідповідальні руки», що перебрали на себе право суду і смертної кари, поза сумнівом, була спрямована проти ОУН(Б)[619].

10 серпня 1943 р. з пастирським листом до населення звернувся митрополит А. Шептицький. У листі підкреслювалося: «...Я вже декілька разів перестерігав усіх вірних перед страшними наслідками незаховування п’ятої заповіді Божої, що забороняє передовсім чоловіковбивство. Я вже не раз перестерігав перед всіма тими пристрастями, які промощують людині дорогу до того страшного злочину, що стягає на душу прокляття небес, а на тілі лишає п’ятно невинно проллятої крові, не затерте навіть покаянням. Я перестерігав перед злобою, національною ненавистю, партійними роздорами, бажаннями пімсти на ворогах. Сьогодні мушу ще раз повернутися до цього застереження». А. Шептицький звертався до «всіх старших за віком та шанованих людей у кожній гміні» і не приховував того, що злочини скоює українська молодь. «...Ви є їхніми батьками, — закликав митрополит, — а тому в цю важливу мить нашої історії доглядайте за своїми синами і намагайтеся їх уберегти від злочину, який би міг накликати на все суспільство велике нещастя»[620].

Подібні до цього листи із засудженням «гайдамацьких традицій», що, як підкреслювалося в пастирських посланнях, завжди спрямовувалися проти поляків, але погано позначалася на українцях, оголосили два інші представники греко-католицької церкви — єпископи Г. Хомишин і Й. Коциловський[621].

Тим часом, у жовтні 1943 р., ОУН(СД) видала комунікат, у якому висловила жаль з приводу взаємних убивств, у черговий раз вказуючи на те, що напруженість в українсько-польських відносинах спричинена попереднім правлінням польських урядів, невмирущим прагненням поляків до захоплення українських земель, мордуваннями польськими боївками українського населення на Холмщині та Грубешівщині, співпрацею поляків на Волині з німцями у складі допоміжної поліції та більшовицькими агентурними групами в нищенні українців. Українсько-польська ворожнеча, на думку керівників ОУН(СД), була також наслідком провокацій з боку Москви і Берліна.

У комунікаті підкреслювалося, що «ні український нарід, ні Організація нічого спільного з тими масовими убивствами не мають», ОУН(СД) засуджує їх і закликає все українське громадянство «бути чутким на ворожу інспірацію та дотриматись постави, яку диктує інтерес національно-визвольних змагань українського народу». Насамкінець у комунікаті зазначалося, що всі самочинні акти терору, звідки вони не походили б, провід ОУН(СД) уважатиме чужою агентурною роботою і рішуче їх поборюватиме[622]. Заперечення ОУН(СД) своєї причетності до вбивств польського населення свідчило про нещирість авторів цитованого документа.

Представники української інтелігенції в розмовах з поляками, а також під час своїх публічних виступів що далі, то частіше засуджували антипольські акції співвітчизників, розуміючи шкідливі наслідки для самих українців, а водночас безцільність з точки зору реалізації українських державницьких прагнень. Важко було не погодитися з міркуваннями деяких з них, висловленими, скажімо, у збірнику статей та документів під загальним заголовком «Державність чи гайдамаччина», виданому ще в міжвоєнний період одним з керівних діячів уряду УНР О. Шульгіним.

Наведемо для прикладу кілька думок із цього збірника, які свідчать про наявність в українському суспільстві тверезих поглядів щодо розв’язання проблем, які перед ним стояли. В одній зі статей зазначалося: «Нехай скажуть, де найти ту силу, що може і від Москви відірвати Україну, і у західних сусідів усі землі, населені українцями, відібрати... Ми такої сили поки що не бачимо навіть на обрії... Сила нашого народу велика, ми гаряче віримо у неї, але ж не треба і переоцінювати її»