Читати книгу - "Все буде добре"

Поки Марічка з Катрусею обговорювали останній забіг, під час якого Антон подер шорти від напруги, Сашко нерішуче сказав:

– Ну що народ, будемо прощатись?…

– Чого? – Марічка знизала плечима. – За кілька годин побачимось удома на нашому місці! Яке прощання?

– Тут така справа… – Сашко опустив очі. – Мене батько забирає з Бистриці.

– Але ж літо ще не закінчилося! – вигукнула Марічка.

– Ти повертаєшся до Львова? – запитав Антон.

– Ні… Я поїду в Америку.

– Так далеко, – прошепотіла Катруся.

– Куди?! – здивувався Антон. – Нащо?

– У тата там робота, а мене бере з собою.

– А це надовго?

– Не знаю. Напевно, на місяць, може, більше, – Сашко витер носа. – Тато каже, що в мами проблеми, я не можу залишатись із нею.

– А ти можеш не їхати? – несподівано запитала Катруся. – Залишитись у Бистриці, з бабусею? – і додала: – З нами?

Сашко підняв погляд на дівчинку. Її очі блищали, наче вона от-от заплаче, але вираз обличчя був серйозним. З усіх присутніх вона здавалася найдорослішою.

– Не знаю… Напевно, якщо буде поважна причина…

– А якщо я скажу, що… – Катруся міцно стиснула кулачки. – Скажу, що тебе… Що… – слово застрягло в горлі.

Цей хлопець усе літо був поруч. Він, яскравий чужинець, красень, звернув увагу на абсолютно звичайну Катрусю. І от яскрава казка несподівано добігла кінця. Дівчина відчувала, що з від’їздом Сашка все зміниться. Гірше того – може повернутись до колишнього. Вона може зупинити цей процес, може врятувати і його, і себе. Але оце одне заповітне слово ніяк не хотіло вийти назовні. Саме тому вона не вплела любисток у подарунковий оберіг. Саме тому жодного разу не зізналась у своїх почуттях. Катруся просто не могла витягнути з себе це слово. Навіть якщо від цього залежало її щастя.

– Ми будемо писати тобі листи! Щодня! Тільки надішли свою адресу, щойно приїдеш! Пообіцяй! – Марічка гарячково обійняла Сашка.

– Точно, будемо листуватись! Ти нас так просто не позбудешся, – поплескав хлопця по плечу Антон. – Ти мій найкращий друг, і завжди ним будеш!

– Друзі навіки, – у відповідь Сашко також міцно стиснув друга.

Марічка приєдналась до дружніх обіймів. Катруся стояла, міцно стиснувши долоньки та опустивши погляд. Сльози безшумно падали на землю.

– Як думаєте, у нас усе буде добре? – запитала Марічка.

– Усе в нас буде добре, – усміхнувся Антон.

– Усе в нас буде добре! – кивнув Сашко.

– Буде добре… – прошепотіла Катруся схлипуючи.

Несподівано тишу розірвав автомобільний клаксон. Діти обернулись, щоб побачити Сашкового батька, Гордія Шипалка, який стояв біля автомобіля й виразно показував на годинник.

– Мені час, – зітхнув Сашко.

– Ти тільки не забувай нас, чуєш? – легко вдарив його в плече Антон.

– Ніколи!

– Обіцяєш?

– Обіцяю!

– Не забувай… – прошепотіла Катруся, присіла й заховала обличчя в долоньки. Стримувати сльози їй більше було несила.

Сашко кивнув і рушив у напрямку автомобіля. У напрямку свого світлого майбутнього. Картинка поволі віддалялась, згасало кольорове небо, тьмяніла зелена трава, зникали силуети людей, розчинялись вихлопні гази далеких автомобілів… Залишилася тільки порожня пляшка з-під мартіні, що повільно котилася підлогою.

2018 рік

Вони йшли сільським цвинтарем, тримаючись за руки. Жінка звично покусувала нижню губу, а хлопчик думав, що прочуханки йому точно не уникнути.

– Більше так ніколи не роби, – утретє повторила мама. Їй було важливо, щоб син почув її слова.

– Добре, я більше так не буду, – пробурмотів Юрчик, роздивляючись старі хрести. Випадок із дивакуватою старою вже вивітрився з його голови, натомість у хлопчика з’явилася нова ідея. От би взяти друзів і погуляти цвинтарем, дізнатись, яка тут могила найстарша! У тіні дерев він бачив кілька склепів і монументів, густо порослих плющем, що геть не пасували сільському пейзажу. Цікаво, може, там хтось заховав скарби? Може, Тарас знає страшну історію, пов’язану з цим місцем? Треба його розпитати!

– Ти взагалі слухаєш, що я тобі кажу? – жінка шарпонула сина.

– Так, так, не робити, – невлад відповів хлопець.

Вони підійшли до виходу з цвинтаря, де їх уже чекав світловолосий чоловік, переминаючись із ноги на ногу. Широка білозуба усмішка на фоні темної засмаги та хвилястого волосся перетворювала блондина на зірку глянцевих журналів вісімдесятих років. Жінка усміхнулась кутиками губ, згадуючи, скільки разів Антон тягнув її в солярій і до дантиста. Зрештою, свою мрію він здійснив. А вона… Катерина скуйовдила волосся Юрчика,