Читати книгу - "Маг"

Я відпровадив Алісон до її номера й побажав на добраніч. Дістав сестринський поцілунок у щоку, на віддяку обхопив плечі так, ніби наділяв скарбом, ціну якому не скласти жодній жінці.

О пів на дев’яту ранку ми вже були в дорозі. Через перевал добралися до Фів, де Алісон купила собі міцні туфлі та цупкі джинси. Сяяло сонце, дув вітер, світило майже цілковитою пусткою шосе, а старий «понтіак», винайнятий напередодні ввечері, ще зберіг у моторі сяку-таку силу. Алісон цікавилась усім — людьми, краєвидами, статтями в моєму бедекерському путівнику 1909 року про місця, які ми проминали. Мене вже не дратувала ця суміш допитливости й невігластва, знайома ще з лондонських часів; тепер вона органічно доповнювала риси характеру Алісон — енергійність, щирість і товариськість. Однак мене, так би мовити, зобов’язував дратуватися стан справ, і я таки знайшов, до чого причепитися, — до життєрадісности, до вміння триматися на плаву, попри всі розчарування. Як на мене, їй належало бути трохи понурішою й значно сумнішою.

Принагідно Алісон поцікавилася, чи з’ясував я щось про почекальню. Не відриваючи очей від дороги, я збрехав: ні, це просто вілла, й невідомо, що мав на увазі Мітфорд. А тоді я перевів розмову на щось інше.

Ми мчали широкою зеленою долиною між Фівами та Левадією, серед баштанів і ланів пшениці. Біля самого міста через шосе тяглась отара овець, тож довелося загальмувати. Ми вийшли з машини. Отару пас чотирнадцятилітній парубчак у драній одежинці й у величезних військових черевиках. Разом із ним вівчарювала сестра, чорноока дівчинка років шести.

Алісон видобула кілька грудок ячмінного цукру, який роздають пасажирам. Дівчинка засоромилась і сховалася за брата. Зодягнена в зелену сукенку без рукавів, Алісон присіла навпочіпки й, ласкаво примовляючи, простягла малій, що стояла за якихось десять кроків. Зусібіч дзвеніли тронки, дитина витріщалася на мою супутницю, а я почав нервуватися.

— Як сказати, щоб вона взяла цукор?

Я заговорив до малої по-грецькому. Вона не зрозуміла моєї мови. Вирішивши, що нам можна довіряти, парубчак підштовхнув сестричку вперед.

— Чому вона так боїться?

— Бо виховується в глушині.

— Дуже миленька дитина.

Вкинувши грудку цукру собі в рот, Алісон простягла ще одну дівчинці, яку тим часом помалу, з легкими штурханцями допровадив брат. Дитина боязко сягнула по цукор, Алісон тут же взяла її за руку, посадила поруч і розгорнула обгортку. Підійшовши до них і ставши навколішки, вівчарик умовляв сестричку, щоб подякувала. Але вона мовчала й зосереджено смоктала ласощі. Алісон обняла її й погладила щоки.

— Не варто. У неї, мабуть, воші.

— Знаю, що в неї, мабуть, воші.

Не дивлячись на мене, вона пестила дівчинку. Раптом та скривилася. Алісон нахилилася до неї.

— Поглянь, Ніколасе. Та поглянь же.

На дитячому плечі червонів роздряпаний запалений чирячок.

— Принеси-но сумочку, — наказала Алісон.

Я приніс і став спостерігати, як вона відтягує тканину сукеночки, маже вавку кремом і жартома кладе мазок на кінчик носа. Розтерши брудним пальчиком цю білу плямку, дитина раптом глянула у вічі Алісон і усміхнулася — так проривається крізь мерзлу землю паросток крокуса.

— А чи не дати їм трохи грошей?

— Не варто.

— Чому?

— Вони не жебраки. Зрештою, й так відмовляться.

Пошпортавши в сумочці, Алісон вийняла дрібну банкноту, подала її парубчакові й тицьнула пальцем у нього і в сестру. Мовляв, поділитеся. Вівчарик повагався, але таки взяв гроші.

— Сфотографуй нас, будь ласка.

Потроху гублячи терпець, я підійшов до машини, дістав фотоапарат Алісон і зняв їх трьох. Вівчарик хотів мати цю світлину на пам’ять і наполіг, щоб ми записали його адресу.

До автомобіля ми рушили в супроводі дівчинки. Тепер у неї не сходив з обличчя променистий усміх. Такий ховається за поважною скромністю кожної сільської грецької дитини. Нахилившись, Алісон поцілувала маленьку пастушку, а коли ми від’їжджали, обернулась і помахала їй рукою. І ще раз помахала. Краєм ока я зауважив, що вона, розпромінена від зворушення, спохмурніла, глянувши на мою кислу пику. Алісон відкинулася на спинку сидіння.

— Вибачай. Я не знала, що нам так нíколи.

Знизавши плечима, я не став сперечатися. Знав, щó вона мала на увазі. Добрий шмат не висловленого був на мою адресу. Милю-дві ми проїхали мовчки. Алісон не пустила пари з уст до самої Левадії. Там уже довелося порушити мовчанку — почати розмову про купівлю харчів на дорогу.

Така незгода мала б кинути тінь на всю нашу мандрівку. Не кинула. Мабуть, тому, що випала чудова погода й нас оточували чи не найгарніші на світі краєвиди. Те, що ми робимо в ім’я насущних потреб, переважило те, що між нами постало, й, наче густо-синя тінь парнаських круч, затемнило нас самих.

Наше авто петляло повз вузькі долини й високі пагорби. Ми пообідали на полонині, зарослій конюшиною та верболозом і потонулій у гулі диких бджіл, а по тому проминули роздоріжжя, де Едіп, за легендою, вбив свого батька. Я зупинив машину, й ми постояли в зарослях засохлого чортополоху біля викладеної з самого каміння стіни. У цій безіменній гірській місцині безлюддя відполохувало всіх чортяк. Всю дорогу до Арахови Алісон розпитувала про мого батька, і я вперше в житті говорив про нього без гіркоти й звинувачень. Майже таким тоном, яким Кончіс вів оповідь про свою долю. Враз, скоса глянувши на Алісон, що сперлася на дверцята машини й повернула