Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Старий відьмак виринув із задуми. Розгублений, заплутаний князь — не вельми пристойне видовище. Бліде обличчя з хворобливим рум’янцем, вогкі руки, тремтячі коліна, неспинний погляд… Треба тиснути далі.

— Хочеш уберегти Діву? І свого нащадка? — спитав він тихо.

— Хочу.

— Повідом Ворону, що всі домовленості між вами скасовуються.

Яр завмер.

— Я… не можу… Він же…

— Що він? Що він тобі зробить?

— Я…

— Папір сюди! Чорнило! — гукнув Добровін, визирнувши у коридор. — Писатимеш своєю рукою.

Яр слухняно взявся за перо й почав виводити літери.

Перші сніги. Перші морози. Напівзогниле, напівзамерзле листя. Закоцюблі руки. Змерзлі вуха. Мокрі ноги — взуття ледве встигає висохнути. Голодні і від того нахабні вовки. Упирі і вовкулаки. Чорні хмари. Темне й брудне місто. Слизькі плутані вулички.

Сіре громаддя Ахруманового замку нависло над Голунню, як навська тінь. Вежі затуляють сонце, з якого боку не стань. Його сіті розкинуто містом. В них так легко заплутатися… як у павутині сон-павука. Але після сон-павука ти прокинешся, а ось ті, хто потрапив у тенета Ахруманового замку, вже ніколи не повернуться. Вже не прийдуть до сім’ї. Не загадають про дітей, батьків, братів і сестер. Вони стануть його вічними служками. Хто — Чорним Вершником. Хто — простим рабом. Відмінність невелика.

Замок має власну душу. Чорну. Повну мороку. Породжену Чорнобогом.

Замок стояв тут споконвіку. Стороною обходили його люди, не наближалися птахи. Не проходили стежками тварини. Хто побудував його? Може, сам Чорнобог? Може. Недарма Ворон поселився в ньому. Недарма опанував замкову силу. Недарма ожив замок.

— Хто кому служить? Замок Воронові чи Ворон замкові? — спитала Рутенія, розліплюючи замерзлі губи.

— З’ясуємо, коли підемо звідси. З Книгою. І з Дзеванною та Русаною, — озвався знизу Бось, перестрибуючи з ноги на ногу.

Вже минув тиждень, як вони прибули під стіни Голуні. До того була радісна зустріч у Вовковиях, а до того — важка дорога. Через те, що до місця таки дісталися, подумали, що Ворона вдалося перехитрити. Весь тиждень кружляли містом, слухали людей, вивчали замкові входи і виходи.

Замок жив власним життям: у нього доставляли їжу, питво, дрова, одяг, зброю. Туди-сюди снували темні людці, раз по раз роздавався гуркіт копит, і в замок в’їздили або виїздили із нього Чорні Вершники. Всіх, хто входив до замку і виходив з нього, пильно перевіряли й допитували.

Одного дня Рутенія почула від замку дикий вереск. Потім побачила, як троє міцних чолов’яг тягнуть із замку тлустого бородатого торговця. Обличчя його було побите, руки в синцях, сам він ледве тримався на ногах. Бідолаху винесли за мури і кинули на землю. Той щось бурмотів. Рутенія підійшла ближче:

— Я ж всього… на крихту затримався… По нужді… А вони… Все, кидаю цю справу…

Звісно, всі правила входу-виходу їм ще раніше розповів Боримисл. Та все ж, щось могло змінитися, та й він міг не знати всього: Чорних Вершників перевіряли не так прискіпливо.

— Нам би в замок потрапити. Там я багато чого знаю. Провести зможу. І до бібліотеки. І де в’язниці знаю… — говорив тихо Боримисл.

Бось перестав стрибати:

— Чуєте?

Із замку донісся глухий гомін. Люди навколо заметушилися. Забігали. Натовп розсмоктувася.

— Що відбувається? — спитала Рутенія.

— Нам краще піти подалі звідси, — прошепотів Боримисл.

— Чому? Що…

— Замок починає полювання.

— Що це значить? — спитав Віт.

— Бігом! — крикнув Боримисл.

І кинувся геть від замку. Летіли під ноги клунки, без них легше бігти. Ніхто ні на кого не звертав уваги. Натовп шумів, наче розбурхана річка. Втоптувались у багно гроші, їжа, одяг.

Позаду роздався гуркіт і спалах освітив тьмяні вулиці міста.

— Швидше…

— Втікаймо…

— Подалі…