Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Йшли, не криючись: ніхто не звертав на них уваги. Сьогодні у селян свої клопоти — поховати загиблих, поспівчувати сім’ям, задуматися над власною долею й уночі, обнімаючи свою половинку, подумати: «Добре, що не нас спіткало це лихо…»

Золота вів напівживу відьму й не знав, що робити далі. Сталося страшне. Вони були цьому свідками і не могли нічого вдіяти. Своєю силою воїнів не здолати, застосувати чари — видати себе. Вони не мали права на втручання. Та від цього гіркота з серця не зникала і тягар з душі не звалювався.

Село вже було далеко позаду, а вони все йшли пішки. Однією рукою Золота тримав коней за віжки, іншою — обіймав Рутенію.

Раптом відьма зупинилася.

— Тут страшний світ! Страшна країна. Страшні люди. Вони стояли й мовчали! Вбивали їхніх сусідів, родичів, у них на очах! А вони стояли і дивилися… Мені страшно, Золото! Холодно! Дуже холодно!

Відьма зіщулилась і затремтіла. Заплакала.

Холодно. Скільки можна жити в холоді? Чому я жива? Чому не вмираю? Чому страшний кашель, що розриває легені, не вбиває мене?

Мені не дають померти. Я потрібна. Мене бережуть. Мене ламають. Мене перекроюють на свій лад. Він щось хоче від мене. Мої сили? Мої дзеркальні сили? Чого він хоче? Він не каже.

Пустка. Порожнеча. Стін немає! Йди, куди хочеш — однаково вернешся. До каменя замість ліжка.

Все попереду і все позаду. Сонце ніколи не зійде над видноколом. Туман не буде стелилися над річковим плесом, і риба не виграватиме на сонці лускою.

Сонце. Я все ще пам’ятаю сонце! Я пам’ятаю батька! Його теплі руки. Його усмішку.

Ніхто не забере ці спогади! Я не вільна лише зовні — всередині я повна свободи! Я не можу вибирати, куди мені йти, та я можу вибрати, про що думати! Крім слизу під ногами, є ще птахи в небі, хмари, дощ, трава, комахи, легкий літній вітер, осінній листопад, зима і пухнастий сніг, весна і перший грім, купання у річці, засмага на тілі від пекучого сонця, втома від роботи на городі, дотик до стиглої груші, смак соковитих ягід, підтримка друга… Друга… Боримисле, де ти?

— А ти думав, я сидітиму у в’язниці й чекатиму, доки ти зволиш спуститися і пояснити, що це врешті-решт означає?! Скільки сил витрачено…

Очі Добровіна палали. Голос гримів, луна розліталася порожньою залою, Яр з кожним словом меншав, зіщулювався і розчинявся… Погляд його блукав долівкою, руки нервово стискали край чорного плаща. А голос літав, чавив, колов, різав…

— Гаразд. Тобі плювати на мене, на Словунію, на Суронж… Але на жону свою? Ти хоч знаєш, на які муки ти міг її приректи? Чи знаєш ти бодай дещицю з її минулого? Мовчиш…

Голос стих. Потім знову зазвучав:

— Ти думаєш, що рятував її. Що дбав про її майбутнє і про дитину… Що як справжній чоловік, мусив оберегти їх, захистити… Але хай тебе грець ухопить! Чого не було від початку прийти до мене? Ахруман тебе приголубить? Діву не скривдить? Подарує тобі і нащадкові довічне правління? Роззуй очі, телепню! Нащо ти йому здався? Він гравець! Гравець! Він грає, і для нього всі ми — фігури, які він розставляє на дошці! А фігура потрібна доти, доки вона не починає заважати. Потім від неї позбавляються! Ти пішак! Ні, ти баран! А я ще більший баран!

Добровін знову зірвався на крик.

— Гаразд. Опануємо себе. Що нам відомо?

— Вона… зникла…

— Це ми знаємо. Що ще?

— Більше нічого. Зникла без жодного сліду. Я одразу послав по тебе… Але тебе у в’язниці…

— Звісно, не було. Що Ахруман?

— Мовчить. Я посилав листи, гінців…

— Я розкажу тобі одну історію… Думаю, ти маєш право знати…

Добровін переповів історію, почуту ним від Діви.

— Чому? Чому вона не сказала мені раніше? Чому мовчала? — питав Яр Добровіна, себе, стіни, простір навкруги.

Добровін мовчав. Він спостерігав за Яром і думав, сказати чи ні? Повідомити, що Діва у безпеці? Що це він її сховав? Рано. Зв’язок з Вороном ще не розірвано. Яр усе ще може бути його лялькою. Всі ці переживання, все каяття — могла бути облуда. Сам