Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

— Та що ж це коїться? Ой, людоньки! Рятуйте! — закричала вона, перечепилася через поріг і впала.

— Не кричи! Ніхто не прийде — всі вже там!

Воїни покинули вдовине обійстя. Запала тиша.

— Недобре діється! Щось не так! — сказав Спів. — Раніше ніхто нікого не забирав, не відводив. Приходили, розпитували і йшли… Я мушу вийти і подивитися.

— Сиди ти! Дурню! — шикнув на нього Золота. — Вдруге так просто врятуватися не вдасться.

— А як це пастка? — загородила вихід Рутенія.

На якийсь час він заспокоївся. Точніше, вдав, ніби заспокоївся, бо щойно Рутенія розслабилась, як Спів відштовхнув її, рвонувся догори і вискочив назовні.

— Пропаде ж! — прошипів Золота. — Мерщій за ним, тільки по-тихому.

Вони оглянули двір — порожньо. Тоді вийшли і одразу пірнули у зарості дикого винограду, що якимсь дивом ще тримав на собі червоне листя. Огледілися, прислухалися — зліва зачулися крики.

Вздовж дороги стояли селяни. Чоловіки, жінки, діти. Була серед них і вдова Білка. За їхніми спинами — озброєні шаблями воїни. Із натовпу навпроти доносилися крики і плачі. Ті ж, які стояли у шерезі, мовчали. Вздовж походжав гладкий вайлуватий воєвода. Натовп стримували його воїни.

— Коли Ахруман Чорний Ворон заради кращого життя у Богумирі мало не на смерть іде, коли всі його думки лиш про те, як зробити країну сильною і заможною, з’являються вороги народу! Вороги вашого щастя! І наше спільна мета — виявити цих ворогів! Знищити! Вирвати з коренем сім’я зради! — Він замовк на найвищій ноті, вслухаючись у тишу, що запанувала навкруги. — Тому зараз ви мені скажете, де злочинець Спів!

Люди мовчали.

— А як не скажете, будемо вбивати по одному, — він вказав на шеренгу. — Де Спів?

Мовчанка.

Воєвода кивнув одному з воїнів. Той витяг шаблю, підійшов до першого в шерензі чоловіка і рубонув.

Розбризкалася кров.

Хтось заплакав. Чоловіки стисли зуби і рвонулися було вперед. Жінки стисли руки чоловікам, і ті спинилися.

Воєвода тихо спитав:

— Де Спів?

Плач припинився. Мовчанка запала ще затятіша.

Воєвода кивнув воїну, той підійшов до наступного бранця і рубонув навскоси.

Калюжа крові перетворилась на річку.

Якась жінка впала на землю і заридала.

— Де Спів?

Сльози. Крики. Прокльони. Все це разом, немов з високої гори, полетіло на воєводу.

— Не мене проклинайте! — Його крик перекрив гамір. — Себе проклинайте за мовчанку, Співа — за те, що прийшов у ваше село! Де він?

Знову тиша.

Воєвода махнув головою, й кат наблизився до Білки. Очі її розширилися, та вона мовчала. Мовчала!

«Ну скажи, чи що? Він же втік!» — мало не скрикнула відьма. Вона вчасно стрималася.

— Я тут! — громом прозвучали слова. — Лишіть людей у спокої.

«Дурень! Дурень! Ти дурень, і Білка дурепа, і все село дурні, і я разом з ними!» — кричало все всередині відьми. Вона щосили стисла кулаки. І відчула, що їх стискають Золотині руки.

Воєводине обличчя засвітилося радістю.

— А-а-а! Які люди! Та на нашому святі! Сам Спів прибули! — знущався він. — А ходіть-но сюди! Просимо пана до кайданів!

Спів наблизився.

Воєвода тим часом глянув на воїна-ката:

— Чого стоїш? Наказу не чув?

Воїн глянув на воєводу, на Білку, підійшов до жінки і всадив шаблю в серце. Білка зойкнула, ноги її підкосилися, і вона повільно опустилася додолу. Спів кинувся було до неї. Воякові руки його спинили. Невідомо де він взяв сили і за мить вивільнився з міцних рук…

Довга шабля прошила тіло співця. Той здивовано опустив погляд, торкнувся руками вкритого кров'ю леза, глянув на Білку…

…постояв ще мить, і впав…

Золота з силою стис відьмині руки.

Вояки хутко забралися геть — вони виконали свою роботу.

Родичі позабирали тіла вбитих. Жінки плакали, чоловіки ховали очі.

Рутенія встала. Лице її було мов машкара —