Читати книгу - "Земля Георгія"

А підступний Малхаз вже з останніх сил крекче, ще трохи й увесь на руку Андрійкову всядеться, аби перемогти, хоч і не за правилами. І згадав Андрійко жону свою милу, красну Глібівну, звичаї і обичаї, і дочку маленьку свою, Настоньку, як замовляла вона йому перед відрядженням не манго й не фейхоа, не карамболь і не авокадо, не ананас і не банан, і навіть не квіточку багряну, а мандаринку грузинську, чарівний плід Матері Землі, маленьке сонечко.

— Так не буде ж твоя зверху! — вигукнув, заревів вепрем, вперся лівою рукою в бік і одним махом руку Малхазову до стола припечатав, аж стіл той на друзки розлетівся.

— Молодець! — загорлали чомусь і аджарці, і мегрели разом і кинулися Андрійка обіймати. Бо і доля, і люди люблять самих переможців, а про невдах чимшвидше воліють забути.

— Заводьте камази! — гукнув Андрійко своїм аджарцям. І подав Малхазові руку, щоб той підвівся.

До речі, десь у цих краях князь Мстислав зарізав був Редедю пред полкы касожскыми.

Так все і було. Може, я дещо прикрасив, але трошки-трошки.

«Стоїмо в попередній позиції» — пишуть до вахтового журналу помічники капітана, якщо жодних змін за їх вахту не сталося. Це був вже шостий аналогічний запис за цей тиждень. Ми остаточно застрягли в Поті, хоча були вже завантажені мандаринами під саму зав’язку, прийняли навіть палубний вантаж, і тепер могли ходити в носову частину судна лише по сходнях, покладених на ящики з мандаринами.

Я вже раніше писав, що взимку порт Поті схожий на мишоловку, бо за щонайменшого шторму від Західних румбів, так званого Варненського вітерця, на виході з порту починає працювати тягун: відбита від хвилеломів та берегів хвиля накладається на хвилю вітрову, на воротах гавані утворюється сутолока, що кидає пароплави на бетонні надовби хвилеломів, зриває їх з якорів і викида на берег. Я колись бачив на власні очі, як саме в такий вітерець викинуло на цей берег іранського танкера. Само собою, портовий нагляд не дає добро на вихід у море за таких обставин.

Але навіть герметично закупорений штормом порт продовжував жити своїм життям. Снували його трьома басейнами — рибним, торгівельним та військовим — буксирчики, бункерувальники та лоцманські катери. Працювали портальні крани, й маневрові тепловози підганяли на причали вантажні вагони для завантаження. І щодня до нас приходили якісь гості з кораблів, що також застрягли в Поті на штормовий відстій.

Спочатку до нас прийшли хлопці з плавучого елеватора — спеціального судна для перевантаження зерна під причалом. Питали, чи не на Одесу ми йдемо.

Хлопці хотіли передати з якимось судном гостинців додому. Їм посміхалася удача зустрічати Новий рік у Грузії. Елеватор був одеський, та й зерно було наше.

Потім до нас щовечора стала приходити після зміни кранівниця Валя. Просто поспілкуватися з земляками. Валя була з Чорнобаївки, але жила в Поті вже років з двадцять. Від неї ми довідалися, що лише на початку цієї зими усіх обійшов дільничний міліціонер і попередив: топити евкаліпти заборонено, за це знову саджатимуть до в’язниці. Ці евкаліпти, мабуть, ще пам’ятали, як припливали до Колхіди аргонавти. І саме в одному з цих гаїв чарівний дракон стеріг Золоте руно.

Тіма Северина на його копії грецької галери пам’ятали вже ми, зокрема Сашко-Другий, який тоді саме проходив військове стажування на Потійській військово-морській базі. Історичну галеру тоді пришвартували саме біля причалу, де зараз стояв «Вадічка». Плавання Северина наочно показали, яким великим був світ за часів давньогрецьких мореплавців. Тобто, якщо дивитися на нього з низької палуби історичного суденця, а не в ілюмінатор реактивного літака. Відстань від Батумі до Поті галера долала шість діб, хоча зараз між ними всього дві години шляху на авто. Шлях від Греції тривав кілька місяців.

Мабуть, треба сказати кілька слів і про військову гавань, в якій ми стояли. Її теж почали потихеньку відбудовувати. Екіпажі відремонтували, плацом марширували грузинські моряки у чорних шинелях та шапках із семикутними зорями. Гіркий комізм ситуації полягав у тому, що моряки в Грузії вже були, а військового флоту ще не було. Йдучи з Поті, росіяни потрощили і вивели з ладу усе, що не можна було вивезти з собою. Навіть шибки в екіпажах повибивали. Навіть, звиняйте, насрали скрізь, де спромоглися, у кімнатах, на постах та в пакгаузах. Чим тих матросиків тільки годували задля цієї патріотичної місії? Це був метод випаленої землі. Нічого дивного: саме таким чином вони «передавали» об’єкти і нашим воякам у Криму. І особливим знущанням після цього виглядали заяви, що як тільки прийшли українці, об’єкти вийшли з ладу і занепали.

Розподіл же Чорноморського флоту, на частку якого Грузія мала законне право, Грузія за своїми війнами проґавила, і тепер переобладнувала на сторожові катери рибальські сейнери й моторні яхти. Тож обстріли сейнерів з біженцями під Сухумі пояснювалися ще і цим. З гелікоптера не видно, біженці в тебе на палубі чи військовий десант.

В цілому відчувалося, що порт починає оживати після вимерлої занедбаності воєнних часів. І остаточно я в цьому переконався, коли побачив, що рибний басейн переповнено сейнерами, які знову зібралися на хамсову путину з усіх куточків Чорного моря, чи не вперше за останні роки. Були серед них і наші земляки з Ізмаїла, Херсона та Одеси. Тож все потихеньку поверталось на довоєнні часи. Серед одеситів я зустрів багатьох знайомих по Іллічівську.

Але було і зовсім нове. Таке, що я одразу зрозумів: наше мандаринове судноплавство відходить у минуле. В торговельному басейні стояли кормою до рампи два пороми. Наш та болгарський. Наш «Герої Шипки», і болгарський «Героита