Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

прикрощів. Наприклад, він, лягаючи зо сміху, розповідає, що ви домагаєтеся хреста єдино з огляду на вуйка і що ваш вуйко — лакей». — «Він так вам сказав!» — гукнув Чарлі, ураз повіривши, завдяки таким замашним словам у все, що мовила пані Вердюрен. Пані Вердюрен просто раювала, — таке блаженство відчуває стара полюбовниця, яка в момент, коли юний коханець уже ладен її покинути, здолала розладнати його шлюб. І, може, в її брехні не було жадної рахуби, може, вона брехала незнарошне. Може, якась логіка почуттів, первісний, ще давніший за неї нервовий відрух, змушували її, щоб було цікавіше жити, щоб краще оберігати своє щастя, «поплутати карти» у своєму кланчику, і несамохіть горнули їй на язик (перш ніж вона встигала перевірити правдивість фактів) хоча й не зовсім точні, але збіса дійові твердження. «Якби він говорив це тільки нам, це не мало б значення, — тягнула Принципалка, — ми знаємо, що те, що він каже, треба одним вухом слухати, а другим випускати; до того ж усяка праця почесна, а свою ціну ви завдячуєте самому собі; але він піде хихотіти з пані Портфен (пані Вердюрен згадала її навмисне, бо знала, що Чарлі кохає пані Портфен), — оце вже чортзна-що. Почувши про це, мій муж сказав мені: «Краще б я дістав по вуху». Ви знаєте, що Ґюстав любить вас не менше, ніж я. (Аж ось коли з’ясувалося, що пана Вердюрена звати Ґюстав.) Адже він, власне, ніжна душа». — «Але я ніколи не казав тобі, що люблю його, — буркнув Вердюрен, удаючи з себе славного бурчимуху. — Його любить ІІІарлюс». — «Ох, ні, тепер я бачу різницю. Мене шив у дурні негідник, а ви — добрий!» — щиро гукнув Чарлі. «Ні, ні, — шепнула пані Вердюрен, відчуваючи, що її «середи» врятовані, але не бажаючи зловживати перемогою. — Негідник — це надто сильно сказано; він чинить зло, багато зла, але несвідомо. Знаєте, ця історія з хрестом тривала не дуже довго. А проте мені було б неприємно повторювати все, що він розповідав про вашу родину», — закінчила пані Вердюрен, яка вскочила б у велику халепу, якби їй довелося це зробити. «Дуже довго, чи не дуже, а він — зрадник він, — ось хто він такий!» — гукнув Морель.

Аж це ми ввійшли до зали. «Га! га! — вигукнув пан де Шарлюс, узрівши Мореля, і рушив до музики з радістю того, хто уміло влаштував вечір задля побачення з жінкою і в захваті не здогадується, що сам наставив собі пастку, що зараз його злапають і прилюдно напірять посаджені мужем у засідку люди. — Ось, нарешті, й ви, де ж це ви ховалися, юна славо і завтрашній молодий кавалере Почесного легіону? Еге ж, скоро ви зможете прип’ясти собі хрест Легіону», — сказав пан де Шарлюс із міною ласкавою й урочистою, підтверджуючи нагадуванням про хрест брехню пані Вердюрен, у якій тепер Морель бачив безперечну правду. «Облиште мене, я забороняю вам підходити до мене! — крикнув Морель. — Для вас це не первина, я не перший, кого ви пробуєте знепутити!» Мене втішала думка, що пан де Шарлюс зітре на порох і Мореля, і Вердюренів. Із незмірно меншого, ніж нині, приводу я відчував на собі його скаженину, рятунку від неї не було, король і той би його не знесмілив. Аж це приключилося щось неймовірне. Ми побачили, як пан де Шарлюс став правцем, німий, розгублений, осягаючи своє нещастя і не розуміючи його причини, не знаходячи слів, нипаючи очима по всіх присутніх, із запитальною, обуреною і благальною міною, здавалося, він не так питав, що сталося, як міркував, що ж йому відповісти. Напевно, коли він побачив, що Вердюрени відводять очі і що ніхто не подасть йому руки допомоги, його заціпив гострий біль, а надто страх перед майбутнім стражданням; а також те, що загодя накрутивши себе, не сповнившись гніва і не держачи про запас лютощів, застуканий зненацька, він дістав удар у ту мить, як був беззбройний. Вражливий, нервовий, істеричний, імпульсивний, барон був лише вдавано відважний, навіть удавано злий (про що я здогадувався з самого початку і що робило його мені симпатичним); він реагував не так, як реагує нормальна ображена людина. До того ж був тут не в своєму середовищі і відчував себе не так розкуто і сміливо, як у СенЖерменському передмісті. Так чи інакше, у цьому погорджуваному салоні наш великий пан (якому вищість над плебеями була притаманна зараз не більше, ніж котромусь із його предків, засудженому до страти революційним трибуналом), уражений паралічем усіх членів і язика, умів єдино зацьковано озиратися, кидаючи обурені несправедливою кривдою, благальні й запитальні погляди. А тим часом пан де Шарлюс любив пускати в діло не лише своє красномовство, а й зухвальство, коли, охоплений люттю, накипілою на серці, не втримувався, щоб не тесати комусь кіл на голові, лаючи свою жертву найкровожернішими словами перед шокованим товариством, яке ніколи не припускало, що можна так зарватися. У таких випадках пан де Шарлюс дихав вогнем, сік і рубав, аж усі торопіли. Бо тоді барон мав ініціативу і нападався, говорив те, що йому слина на язик нанесла. (Так Блок шуткував із жидів, але паленів, коли хтось вимовляв це слово при ньому.) Людей він ненавидів тих, що, на його думку, гордували ним; а якби вони були з ним милі, то він, замість злувати, обіймався б із ними. За цих крутих і непередбачених обставин наш великий базіка язикатий міг тільки прохарамаркати: «Що це означає? Що сталося?» Його навіть не почули. Одвічна пантоміма панічного переляку змінилася так мало: цей підстарок, якому сталася халепа в паризькому салоні, несамохіть повторював деякі схематичні пози, яких давньогрецькі різьбарі надавали лякливим німфам, переслідуваним богом Паном.

Посол у неласці, столоначальник, спроваджений на спочинок, холодно прийнятий світовець, ошуканий коханець іноді цілий місяць вивчають крах своїх надій; вони крутять його на всі боки, мов сліпу, пущену невідомо ким і звідки ракету, подібно до мандрівного аероліта. Вони прагнуть з’ясувати складники гарматня, що впав на їхню голову, рвуться розгадати, чия це зловорожість. Хеміки послуговуються бодай аналізом; хворі, занедужавши якоюсь невідомою хворобою, можуть викликати лікаря; карні справи якось розплутує слідчий суддя. Але ми рідко відкриваємо мотиви близьких та їхні загадкові для нас учинки. Отак і для пана де Шарлюса (передбачаючи події, що зайшли після цього вечора, до якого ми ще повернемося) у поводженні Чарлі все губилося в тумані і тільки одне було ясно: Чарлі, який часто погрожував