Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

стало ясно, яку вагу має на сім світі ман-дроване рицарство, що розбиває в ньому всяку кривду і неправду, чинену злими та напасливими людьми, хай відають ваші милості, що недавніми днями, їдучи мимоїздом поуз ліс, почув я крик якийсь і лемент прежалібний, наче кого там катовано чи мордовано. Пильнуючи своєї повинності, я подався туди, звідки, як мені здалося, долинали тії жаліснії зойки: бачу, аж до дуба хлопець прив'язаний, оцей самий, що перед вами нині стоїть; я рад тому душею, бо такий свідок не дасть мені брехати. Стоїть, кажу, прив'язаний до дуба, і сорочка йому задублена, а коло нього хлоп якийсь (господар його, як я дізнався згодом), віжками бідолаху шмагає. Як я теє побачив, зразу спитав, за що він його так немилосердно катує. Мугир мені одказав, що то його наймитчук, а б'є він його за те, що діла не глядить — не з недорозуму, мовляв, а з недбальства. Тут озвався до мене хлопець: "Пане,— каже,— він за те мене лупцює, що я плати своєї допоминаюсь". Господар почав виправдуватись і викручуватись; я його вислухав, однак віри йому не дав: сказав, щоб одв'язав хлопця, забрав із собою і заплатив — під присягою все, що винен, до останнього реала, ще й з дорогою душею. Правду я кажу, синку Андресику? Ти ж сам бачив, як владно я поставив ту вимогу і як покірно він обіцяв зробити все, що я велів йому, загадав і наказав. Одповідай же, не бійся нікого й нічого, розкажи цьому [198] панству все, як воно діялось, аби всім було видно ясно й очевисто, яка то користь є на світі од подорожнього мандрованого рицарства.

— Що ваша милость розказала,— одповів хлопець,— то все щира правда, тільки скінчилося те все не так,, як ви, пане, собі гадаєте, а зовсім навпаки.

— Як то навпаки? — спитав Дон Кіхот.— Хіба ж тобі не заплатив господар?

— Мало того, що не заплатив,— одказав хлопець,— а скоро ви, пане, з лісу виїхали, і ми зосталися самі, знов прив'язав мене до того самого дуба і такої дав хлости, що всю шкуру з мене спустив, як із святого Бартоломея. Ще й при кожному вдарі таке примовляв, так глузував та шкилював із вашої милості, що якби не боліло, то я й сам сміявся б. Та що там! Такого мені доклав воза лихий мій господар, що мусив я аж до сього часу в шпиталі вилежуватись. А то все, пане, через вас: щоб ви їхали були своєю путею, не мішалися в чужі справи та не лізли, куди вас не просять, господар був би всипав мені який десяток чи два та одв'язав би і заплатив усе, що слід. А то ви накрили його мокрим рядном, наговорили сім міхів горіхів, от він і розсердився, а що не міг на вас того серця зігнати, то воно все на мені окошилося, що вже, мабуть, до кінця віку з мене пуття не буде.

— Це все через те,— сказав Дон Кіхот,— що я поїхав не дочекавшись, поки він тобі заплатить. З довголітнього досвіду я мусив би добре знати, що ниці люди не дотримують слова, коли їм воно невигідно. Та ти ж пам'ятаєш, Андресе, я присягнув тоді, що як він не заплатить, то я все одно знайду його — і в китовому череві од мене не сховається.

— То правда,— потвердив хлопець,— але який мені з того пожиток?

— Зараз побачиш, який,— сказав Дон Кіхот.

По сім слові зірвався на рівні ноги і велів Санчові загнуздати Роси-нанта, що ходив попаски в лузі, поки вони підобідували. Доротея спитала в рицаря, що він хоче робити. Той відповів, що хоче розшукати підлого хама і покарати його за негідні вчинки; він примусить його заплатити хлопцеві все до останнього шага, нехай тоді хоч порозсідаються всі хами на світі. Та Доротея нагадала йому, що він уже прирік їй не вдаватися в жодні нові пригоди, поки не довершить її справи: се рицарське правило йому відоме більше, ніж будь-кому іншому, отож нехай погамує своє серце, поки не повернеться з її царства.

— Правда ваша,— погодився Дон Кіхот.— Доведеться Андресові потерпіти, поки я вернуся, як ви, пані, кажете. Та я повторне клянусь і присягаюсь, що не спочину доти, доки не буде йому відплати і заплати.

— Не вірю я в ті присяги,— сказав Андрес.— І ніяких відплат мені не треба, аби тільки до Севільї якось добратись. Дайте, коли маєте, чогось поїсти на дорогу і зоставайтеся тут із Богом разом з усіма мудро-ваними рицарями, мордувало б їхню маму, як мене через них мордовано!

Санчо видобув із своєї торби шмат хліба й грудку сиру, дав хлопцеві й промовив:

— На тобі, брате Андресе, бо всім нам така сама біда припала.

— Яка там іще біда? — спитав Андрес. [199]

— Та отака ж, як оцей хліб із сиром, що я тобі даю,— одказав Санчо.— Бог його святий відає, чи мені його надовго стане, бо, щоб ти знав, товаришу, джури у мандрованих лицарів приймають голод і холод і всяку нуждоту, що до ладу й не розкажеш, хіба на своїй шкурі спробуєш.

Схопив Андрес той хліб та сир і, бачивши, що більш ніхто не дає нічого, понурив голову та й узяв, як то кажуть, ноги на плечі. Але на відході сказав іще Дон Кіхотові:

— На Бога, пане мандрований лицарю, як мене ще коли зустрінете, то не рятуйте вже, хоч би мене й на кавалки різали, бо з вашої допомоги мені ще більше лиха прибуде... Западіться ви з усіма мандровани-ми рицарями і з усім їхнім кодлом!

Дон Кіхот порвався був