Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

РОЗДІЛ XXXII,

де оповідається про те, що сталося з Дон Кіхотом і всім його товариством у корчмі

Під'ївши добре, посідали верхи й без особливих пригод приїхали другого дня до корчми, що так увірилась і осоружилась Санчу Пансі; волів би він туди зроду не завертати, одначе мусив. Корчмар із корчма-рихою, донька їхня й Маріторна як побачили Дон Кіхота й Санча, вийшли їм назустріч такі то вже раді й веселі, а наш рицар привітав їх поважно й гордо і сказав, щоб йому постіль ізготували, тільки кращу, ніж минулого разу; господиня одповіла на те, що як він заплатить краще, ніж минулого разу, то вона постеле йому по-королівському. Дон Кіхот приобіцяв, і йому спорядили пристойне ложе в тій самій комірчині, що й перше; він не одразу і вклався, бо був такий стомлений і розбитий, що й розуму зібрати не міг.

Чи замкнувся він там, чи ні, як корчмариха прискочила до цилюрника і, схопивши його за бороду, гукнула:

— Враг візьми мою душу, коли я ще дам користатись моїм добром для чиєїсь бороди! Верніть мені хвоста, бо чоловіків той де попало валяється, що прямо срамота,— гребінь, значиться; а я, було, встромлю його собі в волосінь та й гадки не маю.

Цилюрник не хотів оддавати хвоста, хоч як смикала його корчмариха, та священик сказав, щоб оддав, бо вже тих хитрощів не треба: нехай об'явиться перед Дон Кіхотом у власній подобі і скаже, що втік до корчми од галерників, які його ограбували; як же рицар спитає за принцесиного джуру, то й тут можна вивернутись: вона, мовляв, послала його наперед до свого царства з вісткою, що сама йде і визволителя для всіх із собою веде. Тоді вже цилюрник годі одмагатись, оддав господині хвоста; вернули їй і всі інші причандали, що позичали, як ішли рятувати Дон Кіхота.

Всі, хто в корчмі був, дивувались, яка то вродлива дівчина Доротея [200] і який то бравий хлопець Карденіо, що за пастуха був перебраний. Священик велів дати чогось попоїсти із запасу корчемного; господар, сподіваючись собі незгіршої плати, спроворив їм зараз добрячий обід. Поки там щось діялось, Дон Кіхот собі все спав; поклали його й не будити, бо таки потребував більше сну, як їжі.

За обідом розговорились — тут же при корчмареві з жінкою та дочкою, при Маріторні і всіх постояльниках — про Дон Кіхотове чудне божевілля та про те, де і як вони його знайшли. Корчмариха розповіла про те, що тут у них приключилось із рицарем та погоничем, а тоді оглянулась, чи немає поблизу Санча, та й про те похвалилась, як тут його гойдали-підкидали, на превелику втіху гостям. Коли ж парох сказав, що Дон Кіхот схибнувся розумом на рицарських романах, господар обізвався:

— Не знаю,— каже,— як то могло бути, бо як на мене, то нема на

світі лектури, кращої над оті романи. Є в мене тут поміж усяким шпаргаллям книжок таких зо три, так скажу вам по щирості, не раз вони мені дух веселили, та й не мені самому, а ще багато декому. Ото в жнива чи в косовицю як випаде яке свято, наб'ється до мене тих женців та косарів, а між ними все один письменний вийметься, то візьме, було, в руки тую книжку та й чита, а ми посідаємо, було, чи постаємо кружка, чоловік із тридцятеро, та й слухаємо собі до любої вподоби, і наче нам аж душа молодіє; хто-хто, а я вже так тим читанням розкошую, особливо як ото рицарі б'ються та рубаються люто й завзято, що й самого пориває — слухав би, здається, день-денно і ніч-нічно...

— І я так само,— підхопила господиня,— бо тільки в домі й про-світлої години, як ото хто читає, а ви слухаєте: так заслухаєтесь, що й за лайку та за сварку забуваєте.

— Правда,— докинула Маріторна,— і я страх як люблю слухати про всякі такі лепські речі, надто коли там панна яка сидить під помаранчо-вим деревом та з рицарем своїм милується, а вірниця її стоїть на сторожі та аж гине з заздрощів, аж мліє з тривоги... О, то мені мед, чистий мед!

— А ви, паннусю, що на те скажете? — звернувся парох до корч-марівни.

— Бігме, не знаю,— одказала дівчина.— І я люблю слухати, як читають, хоч і не все розумію. Тільки таткові подобається про бійку, а мені більше, як ото рицарі журяться, що мила далеко; іноді, буває, аж сама заплачу — так мені їх жалько стає.

— То ви б їх, панночко, зарятували,— спитала Доротея,— якби вони за вами тужили?

— Не знаю, що зробила б,— одказала дівчина,— знаю тільки, що бувають такі немилосердні дами, що їх рицарі називають тигрицями, левицями і ще всякими паскудними йменнями. Божечку милий, які ж то безсердечні й безсовісні створіння! І не глянуть на доброго чоловіка, нехай там хоч сконає, хоч ізбожеволіє. Чи то в них маніри такі, чи що? А як ти вже так дуже честі своєї пильнуєш, то виходь заміж за свого рицаря та й квита: йому тільки того й треба!

— Цить, доню,— упала їй в річ корчмариха.— Дуже багато ти про ції речі знаєш, а воно дівчині й не годиться про таке знати й говорити зайве. [201]

— Та я ж хіба що? — озвалась дочка.— Пан у мене спитали,