Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

— Чуєш, діду, подибала на город, палицю взявши. Сірко на межі, що біля ярка гавкає. «Чого ти, питаю, — бісишся, як оглашений?» Дивлюся, ой — леле! З-за пенька, що на межі стирчить, де ото колись ще за твого життя верба росла, дак всохла вона, буря її і зломила, а пеньок лишився. Так з-за того пенька гадюка виглядає. Сама голівка. Пласка. Сірко до неї сікається, а гадюці наче й інтересно, розглядає собаку. «Дурний, — кажу Сіркові, — гадюки не бачив? Відчепися від неї, жива вона — то хай собі й живе. В покинутому селі місця всім вистачить…» Аж гульк — біля голівки ще одна голівка з’явилася, потім біля двох і третя вигулькнула. Еге-ге, думаю, та їх там у пеньку ціле кубло. Вилупились чи що? Вилізли ті гадючки з пенька — леле! Я ледь не зомліла. Головок то й справді три, а тулубище одне-однісіньке. Як веретено. Триголова гадючка виходить. Отакої! Скільки живу в світі білому, а такого чуда-юда ще не бачила в живі очі. І не чула про таке. Хіба ото, як Петьку нашому, онучкові, як він маленьким ще був, розказувала казочку про Змія Горинича з трьома головами. А тут триголова зміючка. Чи не Змій Горинич, думаю, своє поріддя відроджує? А чого, край наш безлюдний, Зона, пустка, все кинуте, є де й Змію Гориничу завестися… Аж тут хлопці-міліціонери у двір заходять. «Як ви, бабо, живете?» — питають. Вони раз на тиждень у селі з’являються, дивляться що та як, чи немає де підозрілих людей у Зоні, пожежі… І мене заодно, спасибі їм, провідують… Отож, стою біля межі, Сірко гавкає, а вони підходять. Та й загледіли ту зміючку триголову. А вона, дурна, всі свої три голівки задерла й шипить. Як побачили вони те чудо, аж за оружжя схопилися. Один з них ліворвера витягнув, хотів гадючку вбити. Та я не дала. Заступила зміючку — не смійте, кажу, живе створіння убивати, скільки його в Зоні зосталося?.. Дак триголовий песиголовець, кажуть… Ну й що — це я їм. Хіба є такий закон, що не велить триголовим жити? Поживете з її в Зоні, то й у вас Бог зна що повиростає! Не від добра ж то в неї. Зміючка вас не чіпає, то й ви її не чіпайте… А товариш того, що ліворвер дістав, підтримав мене. «Почекай, Степане, баба правду каже. Це ж мутант. Треба вченим про нього розказати…» Ну, й поїхали вони, наостанку, правда, застерігши мене: глядіть, бабо, аби вас той мутант не вкусив!..

— Чуєш, діду, мутантом та гадючка-зміючка виявилась. Що воно за слівце таке, не знаю, але думаю, що зміючці не поталанило. Проте — хай живе… Ось так стало нас у селі вже четверо: я та коза з собакою та зміючка з трьома головами. Вона так і лишилася під пеньком жити — нірка там у неї. Я хутко з нею подружилася. Принесу молочка в черепочку, посвистю, або палицею об пеньок постукаю, вона й виповзає… Спершу одна голівка — старша в неї чи що? — виткнеться, роздивиться що та як, а тоді інші витикаються. Виповзе і до черепочка, молочко залюбки цмулить. Тільки ж голівки хоч і на одному тулубищі, а сваряться поміж собою. Одна до одної шиплять, одна одну лобами б’ють. А старша у них — середня голівка. Як їй терпець урветься, то насварить і ту, і ту, і все у них тоді ладком. А Сірко теж до них звик — не гавкає більше. А зміючка за мною буває по городі повзає, а я до неї гомоню. Оце, розказую їй, село наше заражене, нікого немає. Бо — радіація. То й тобі тут негоже далі жити, бо ще й четверта голова в тебе виросте. Воно коби ума стало більше, то й нічого, тіло де ж його набереш одразу на три голови. У наших в багатьох і на одну катма, а в тебе аж три. — розігналася.

— Чуєш, діду… Якось вештаюсь у дворі, аж чую машина їде. Міліція зупиняється біля двору, гукає: «Агов, бабо, ти жива-здорова?» Та тіко жива, одказую, — а щоб здорова, то й не дуже, літа вже до землі гнуть…» — «А гадючка триголова як? — питають. — Скоро приїдуть та заберуть її в інститут — для науки цінний спонат…»

Жаль стало мені триголову зміючку, звикла я до неї. Вона й у двір іноді до мене приповзає, на сонечку в дворі вигрівається, дрімає… Спіймають, думаю, її, у банку зі шпиртом укинуть і — готовий спонат… Взяла ящичок, заманила туди гадючку і віднесла її в ящику за хату — бузина там густо росте. В бузині й поставила ящичок. Живи тута, кажу. Тепер туди їй у черепочку молочко ношу. Гомоню до неї. Сиди, кажу, так, долею обіжена, бо в шпирт тебе вкинуть… Вона й зосталася жити в бузині. Аж тут через тиждень знову міліція (спасибі, хлібця мені завезли) та й кажуть: «Бабо, приїхали за вашою триголовою гадючкою…» Немає, одказую, пропала. «Жаль, — кажуть, — для науки був цінний спонат… То може, хоч шкелет од неї уцілів?..» — «Який там шкелет, — одказую, — я її разом з бур’яном спалила. Як ото Кирило Змія Горинича колись, побідивши його, спалив… «Який Кирило?» — дивуються. Хіба вам, питаю, хлопці, бабусі ваші, як ви маленькими були, про Змія Горинича та про Кожум’яку не розказували?»

— Ат, — одказують, — нам, бабо, не до казок!

І поїхали далі.

Понесла я зміючці молочка в черепочку і кажу їй: «Цмуль та знай: як з бузини вилізеш — спонатом станеш!»

— Чуєш, діду, я так думаю. Не проста то зміючка. Може, й не до добра вона, а я її приваблюю та рятую. І не мутант вона, як