Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

— Не має. Отож відсьогодні ніяких випивок у стінах «Фіндіпошу»! Чули, Грак? Запам'ятайте це і ви. Інші вже знають.

— Я запам'ятаю, Стратоне Стратоновичу. Але це востаннє. Ми ж уже приготувалися… Улюблених вами пиріжечків напекли. З яєчком, печінкою, петрушечкою… Це ж на честь і Стратончика.

Ковбик поморщився і про себе сказав: «Бачу, що мерзота, але приємно…»

— Хто ж це напік? Не ви часом?

— Я, Стратоне Стратоновичу, і Зося. Для вас старалися!

— Ви що, думаєте вдома влаштувати той сабантуй?

— Де ви захочете, Стратоне Стратоновичу! Як ви накажете!

— А ваш тесть-генерал також буде присутній на цих хрестинах-звіздинах-іменинах?

— Він не генерал, Стратоне Стратоновичу. Він швейцар, Стратоне Стратоновичу. І то колишній. З ресторану «Лейпціг».

— Яка різниця? У лампасах же!

— Так ви поїдете, Стратоне Стратоновичу? — Грак перелякався, побачивши, що Стратон Стратонович узявся за газету.

— Два генерали на одній свайбі, мабуть, забагато. Ви вже там якось без мене.

— Як же без вас, Стратоне Стратоновичу? Це ж усьо готувалося на вашу честь.

— Ви ж на початку казали, що на вашу! А тепер уже на мою?

— На мою і на вашу. Сина ж я назвав на вашу честь, Стратоне Стратоновичу. Знаєте, в загсі не хотіли записувати…

— Як це не хотіли? — опустив газету Стратон Стратонович.

— Сказали, застаріле ім'я, Стратоне Стратоновичу, — поскаржився Грак. — Та ще й мораль нам із Зосею почали читати: «А ви про дитину подумали? З таким ім'ям у світ хлопчика пускати! Хто тепер Стратоном дітей називає?»

— А як же називати? — перепитав Ковбик. — Жоржиком-Коржиком?!

— Єгорчиком, Альбертиком, Валеркою порадили…

— А Боніфацієм вони вам не могли порадити? — розгнівався Стратон Стратонович. — Теж мені задрипанка асфальтна знайшлась. Тепер кинь каменем у кота, а в Жоржика попадеш…

Ковбик підвівся, підійшов до вікна, оглянув небо, що висіло над Кобилятином-Турбінним. Сонце виткнулося з-за важкої, як насуплені брови Ховрашкевича, хмари, подумало трохи, відмахуючись віялом променів од набридливих хмарних віхтів, а тоді раптом ударило з такою блискучою силою, що Стратон Стратонович од несподіванки аж зажмурився.

— План у них там по блиску горить, чи що?

— Не зрозумів, — нашорошив вуха Грак. — Ви до мене, Стратоне Стратоновичу?

— Не до вас, а до неба! Щось дуже виблискує сьогодні… Так що у вас там, окрім пирогів з петрушкою?

— Варенички, Стратоне Стратоновичу, ваша улюблена качка з яблуками…

— З якими яблуками — симиренка чи сніговий кальвіль?

— Симиренка, Стратоне Стратоновичу, симиренка…

— Ну, якщо симиренка, то прийду…

— Спасибі, Стратоне Стратоновичу!

— Ви мені поки що не дуже дякуйте. До кінця робочого дня далеко, я ще можу й передумати… А якщо не передумаю…

— Не передумайте, Стратоне Стратоновичу!..

— А якщо не передумаю, — повторив Ковбик, — то привозьте усе це добро сюди. І пам'ятайте: це востаннє, Євмене Миколайовичу. Чули? Востаннє! А то тепер усі з верхньою освітою! Усі навчились ручки тримати— і пишуть, пишуть… Батогами їх уже писало б!…

Ковбик таки й справді хотів відмінити випивку, але інтуїція підказувала йому, що треба піти й повивертати у них душі, як калоші,— серединою наверх, позривати з їхніх голів папахи раз і назавжди. «Тепер в моїх руках вони всі. Я їм покажу сьогодні Ховрашкевича…»

— З цим треба кінчати! — суворо сказав він, але Грак так і не збагнув, кого стосуються ці слова…

Зібралися за кілька хвилин до закінчення робочого дня. Малорухливий, на перший погляд, але по-німецькому діловий і внутрішньо зібраний Панчішка на такі «позаурочні засідання» прибігав перший, ризикуючи втратити як вагу, так і здоровий колір обличчя. Він ніколи не запізнювався, аби не протоптуватися на своє місце, як глядач, що пропустив кіножурнал, а тепер шукає свого стільця з почуттям втраченого, якого ніколи не надолужити. Саме за цю точність фіндіпошівці прозвали Панчішку «буревісником Ковбика». Бо одразу за Масіком у коридорі відлунювалися повільні, самовпевнені кроки Стратона Стратоновича, а вже потім у дверях з'являлася неодмінна репліка:

— Ну я так і думав: усі до одного на робочому місці! На наради б ви так дружно збиралися…

Стратон Стратонович обвів присутніх пильним поглядом, ніби перераховуючи курчат, і резюмував:

— Бачу, любителі випити на шар-мак тут як тут. Чи не так, Сідалковський?

— Навпаки, — показав очима на пляшки Євграф. — Я й справді любитель, але сюди прибули вже й професіонали!

— Ви б оце соромилися, Сідалковський, удвічі старшому за вас чоловікові таке казати. Совість у вас є?

— Є,— спокійно відповів Сідалковський. — Але я тимчасово нею не користуюся.

Ковбику відповідь не дуже припала до душі, але з Сідалковський він поки що вирішив не зв'язуватися, видно, добре пам'ятав останню розмову з ним про розподіл кабінету. Тому тільки сказав:

— Сядьте вже каменем і не стовбичте перед очима. Мабуть же, сидіти краще, ніж стояти?.. Чи ви, Євмене Миколайовичу, тепер іншої думки?

— Я вам потім скажу, Стратоне Стратоновичу… А зараз ось, будь ласочка, коньячок…

— А хто тепер ті коньячки п'є?.. Ви що, не могли казьонки взяти?

— Взяв, Стратоне Стратоновичу! І казьонки, і вина.

— Оце, — взяв у руки пляшку з горілкою Стратон

Стратонович. — А хто тепер цю водяру п'є? Уже монтажники — й ті її не дудлять…

— Це ювілейна, Стратоне Стратоновичу.

— Етикетка ювілейна. А рідина та ж сама.

— Не знаю, — виправдовувався Грак, — у магазині брав.

— А, звісно, у магазині, не на базарі… А де це Ховрашкевич? Знову теорію розробляє? Покличте-но його, Клавдію Миколайовичу.

— Алонс! Але тут є менші…

— Ви хотіли сказати — молодші? — Ковбик спідлоба зиркнув на Клавдія Миколайовича. — А що це ви в руках мнете?

— Папаху, Стратоне Стратоновичу…