Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

— Папаху? — здивувався Ковбик. — Ану надягніть-но її на свою чуприну. Хай я хоч гляну. А то щось я вас у папасі ніколи не бачив. З якого це дива ви нап'яли її на голову? — запитав, коли Хлівнюк продемонстрував йому свою нову папаху.

— А-а, — махнув той рукою, — вчора у мене ледь не зірвали голову…

— Не зрозумів… — ще більше здивувався Ковбик.

— Йшов увечері повз ресторан. Там уже неонової вивіски нема… Аж тут якийсь молодик вискочив з підворітні — і тільки хвать мене за чуприну! — Хлівнюк для наочності зняв папаху і показав Ковбику чуприну, ніби досі її ніхто не бачив. Густа чорно-срібна шевелюра його при поганому освітленні цілком могла зійти за добротну й дорогу шапку. — Схопив і потяг. Але потяг разом з усім тулубом. Тепер я більше головою ризикувати не можу. Хай краще папаха, ніж голова!

— Але ж вам папаха не личить, — вкладаючи в свої слова подвійний смисл, мовив Ковбик. — Ви б краще одягли кепочку. На вашій голові повинно бути щось коротке. У вас же ніс довгий…

— Ле вен є тіре, іль фо ле буар, — як завжди, коли не знав, що сказати, пробурмотів Хлівнюк.

— А ви перекладіть, перекладіть. А ні, то покличте ще й того вченого. Сходіть, Октавіане. Ви й справді трохи менші за Клавдія Миколайовича. На зріст…

Мамуня вибіг і через кілька хвилин засапаний уже стояв перед Стратоном Стратоновичем.

— Що воно там робить? Вдає, ніби щось народжує?..

— Дивиться на годинник, о!

— Ну, я так і думав! Я ж казав, через кілька хвилин щось народить… — кивнув Стратон Стратонович.

Про звичку Ховрашкевича — класти перед собою ручний годинник — у «Фіндіпоші» знали всі. Ковбик часто казав йому: «Ви б заховали годинник углиб штанів, Ховрашкевич. Він же вам тільки заважає зосередитись на головному…»

— А він як завжди пе а пе! — додав Хлівнюк.

— Слухайте, — повернув голову Стратон Стратонович до Клавдія Миколайовича, — ви, замість «пекати», оце все-таки покликали б його, а заодно й нагадали, хто тут старший і що семеро одного не ждуть. Що за дурна звичка — перед тим, як випити, удавати з себе винахідника? Скажіть йому, що в робочий час треба працювати, а не язиком ляпати.

Хлівнюк поважно підвівся, вийшов. Повернувшись, повідомив:

— Зараз іде. Уже щось там кінчає… Траквільо!

— Траквільо, траквільо… — передражнив Ковбик. — Він уже чотирнадцятий рік кінчає і ніяк кінчити не може! — І гримнув на Панчішку: — Розливайте вже, Масік! Скільки ото можна руки потирати? Так і лінії життя зітрете. Матиме з вами мороки ворожка…

Після двох перших чарок розмова потекла по зовсім іншому руслу. Задзеленчали склянки, забряжчали виделки. Складалося враження, що почалася генеральна репетиція кращих ресторанних барабанників, котрі репетирували удари литавр.

Перед третьою чаркою Ковбик знову не витримав — він таки не міг без свого улюбленця, а сьогодні — тим більше. Та й решта мовчали, мов горілки в рот набрали.

— Я просив би вас покликати нарешті отого фіндіпошівського генія!

Тепер зірвалося з місць одразу кілька охочих і колективно помчали до Михайла Танасовича — повідомити, що Стратон Стратонович уже гніваються. Ховрашкевич востаннє зиркнув на годинник, ніби від того щось залежало, і нехотя рушив, показуючи усім своїм виглядом, що тільки присутність Стратона Стратоновича відірвала його від нагальної справи.

У цих постійних запізненнях Ковбик вбачав деяку неповагу до себе і завжди кидав одну й ту ж колючу репліку. А тепер, після розмови з Кнюхом, він вимовив її якось особливо:

— Воно думає, що тут тільки воно одне вчене! І воно одно пише дисертацію! Решта — приший кобилі хвіст…

— То воно не зовсім так, Стратоне Стратоновичу! З наукової точки зору, приший кобилі хвіст…

— Ну-ну, — зупинив його Ковбик. — Масік, залийте йому рота. А то воно одразу від розминки в галоп…

Ховрашкевич хотів додати ще кілька слів про кобилячий хвіст, але Ковбик обірвав його презирливим поглядом:

— Фіндіпошівський геній… Ціцерон!

— То, я так думаю, ви робите мені комплімент, Стратоне Стратоновичу… Мовляв, Ховрашкевич — то Ціцерон, а справжні ціцерони у коридорах запевняють, що Ховрашкевич ваш блюдолиз…

— І правильно запевняють. Бо ви… Я б сказав, не блюдолиз, а шмарколиз! А по-друге, несусвітній базіка!

Ховрашкевич оторопів. На його обличчі відбився відчай.

— Неологізм, так сказать! — зрадів Хлівнюк, щасливий, що Стратон Стратонович залишив його в спокої.

— Неологізм, неологізм, — повернув Ковбик півкорпуса до Хлівнюка. — Бо ви теж досі не відповіли: почім яблучка на базарі? Чи ви торгуєте не тільки яблуками, а й мімози продаєте? І де?! На Бессарабському ринку! У центрі міста! І ви після цього ще претендуєте на посаду директора?

— Візуалізм і суціальна інспірація! — стенув плечима Хлівнюк.

— Не візуалізм, а чистої проби кар'єризм. І ще одне: дуже вас прошу, Клавдію Миколайовичу, запам'ятайте: там, де їдять, там не пишуть.

— Інсинуація!

— Я не кажу, що тепер. Це вам на майбутнє. А з продажем мімоз і бузкових гілочок негайно припиніть! Бо з посадою вео заступника можете попрощатися… А ви, Понюхно, теж даремно отак єхидно й радісно посміхаєтесь — до вас іще чарка не п'ється… Але цокнутися ми вже можемо. До слова, чого це вас у «Фіндіпоші» Пієм XV прозвали? Судячи з кольору вашого обличчя, від води у вас, очевидно, алергія…

— А то я вам зараз поясню, — несміливо втрутився Ховрашкевич. — То я вам зараз поясню… — І зблід несподівано.

Ковбик глянув на нього і висловив своє співчуття:

— Чує кицька, чиє сало з'їла… Не дозволю, Ховрашкевич. Вам віднині взагалі раджу язика тримати, як он Мамуня голову, за комірцем. Не за зубами, а за комірцем… Іще й прив'язувати, щоб він у вас звідти не вислизав, коли треба й не треба…

— То було так… То я зараз пояснюю… То я вже знаю, до чого