Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

Ворог діє щораз наполегливіше і нахабніше. Якщо не станеться якогось чуда, то рано чи пізно Владарка здасться, вона приречена.

Де ж чудо — точніше, де добре чудо? Адже й сам Нелюд потрапив на Переландру лишень чудом. Невже тільки пекло здатне творити чудеса? А що ж тоді Небо? Вже не вперше Ренсом замислився про Божу справедливість, бо ніяк не міг зрозуміти, чому Малелділ покинув його, коли ворог, сам Ворог — поруч.

Та не встиг він про це подумати, як раптом ясно відчув, що Малелділ — поруч, так, наче йому повідала про це сама непроглядна темрява, що панувала навколо. Його знов охопило відчуття присутності якоїсь вищої сили — раз чи двічі таке вже траплялося з ним тут, на Переландрі; це відчуття завжди приносило надзвичайну втіху, проте й сприймалося не без певного внутрішнього спротиву. Морок ніби набув ваги і тепер тиснув на груди так, що ледь можна було дихнути, а ще, здавалося, ліг Ренсомові просто на голову нестерпно важким вінцем, і якийсь час зібратися з думками ніяк не вдавалося. Та минула хвилина-друга, і він несподівано для себе самого збагнув, що так було постійно, хоч його ж власний розум останніми днями намагався — і доволі успішно — завадити йому це усвідомити.

Мовчання, та ще й внутрішнє, завжди становило для нашого роду майже непосильне завдання. Якийсь голос у глибинах людського мозку знай теревенить та теревенить і не змовкає навіть у найсвятіших місцях, аж доки ми зусиллям волі все ж не змушуємо його втихнути. Тож коли Ренсом мало не онімів від страху і любові — десь такою йому й уявлялася смерть, — той-таки внутрішній голос, геть не здатний відчувати якусь там шану, й далі засипав його розум найрізноманітнішими запитаннями та сумнівами. «Все це дуже добре, — примовляв цей невгамовний скептик, — але яка мені користь з такої допомоги? Ворог і справді тут, онде, він по-справжньому говорить і діє. А де ж Малелділів посланець?»

Мовчазна темрява, наче вмілий тенісист або фехтувальник, вмить відбила цей випад, і коли Ренсом усвідомив відповідь, йому аж перехопило подих. Це виглядало сущим блюзнірством, не інакше. «Але що ще я можу зробити? — залопотів голос. — Усе, що міг, я зробив. Я сперечався з ним до нестями, але ж пуття з цього жоднісінького.» Він спробував переконати себе, що не може представляти Малелділа так, як Нелюд представляє пекло. Таж сама ця думка — від диявола, це спокуса незмірної гордині, манії величі. І знову його пройняв дрож — темрява просто відкинула ці доводи, відкинула майже нетерпляче, і йому довелося хоч-не-хоч погодитися з тим, що досі він чомусь і не зауважував: адже його поява на Переландрі — це чудо принаймні не менше за появу у цьому світі Нелюда. Отож те добре чудо, якого йому так прагнулося, насправді вже здійснилося. Цим чудом був він сам.

«Та це ж повна нісенітниця!» — обурився й далі вельми скептично налаштований голос. Він, Ренсом, — кумедний пістрявий дивак, якому ніколи нічого не вдається довести, — і раптом чудо?! Розум щодуху кинувся до рятівної, здавалося б, лазівки. Що ж, прекрасно. Він і справді потрапив сюди завдяки чуду. Отже, він — у Божих руках. Він робить усе, що може — та що там казати, вже зробив усе, що міг! — а Бог уже подбає, щоб уся ця історія закінчилася добре. Так, йому не вдалося сягнути успіху, але він справді зробив усе, що міг, навряд чи комусь іншому пощастило б більше. «Нам, смертним, не судилось таланом керувати». Тож про те, як закінчиться ця битва, можна не турбуватися, Малелділ уже якось із цим упорається, а тоді безпечно поверне його, до краю виснаженого запеклою, хоч і безнадійною боротьбою, на Землю. Можливо, Малелділів задум власне й полягає у тому, щоб він, Ренсом, повідав людству істини, які йому відкрилися на Венері. А доля цієї планети, звісно ж, не може повністю залежати тільки від нього одного, вона в руках Божих. От і чудово, там її й залишимо, а самі з вірою у серці…

І раптом наче обірвалася струна на скрипці. Мить — і від усіх лукавих вивертів та відмовок не зосталося й сліду. Темрява невблаганно і впевнено відповіла: все це зовсім не так. Його мандрівка на Переландру — це не моральна вправа; боротьба, яка тут зараз триває, — аж ніяк не вдавана. Так, вислід цієї боротьби — в руках у Малелділа, але руки ці — то Владарка з Ренсомом. Доля світу, цілого світу справді цілком залежить від того, як вони поведуться у найближчі кілька годин. Ця правда постала перед ним ясно, як Божий день. Вони можуть, якщо захочуть, врятувати невинність цього світу; якщо ж вони відступлять, то на цю невинність чекає неминуча загибель, і ніхто інший ні тепер, ні пізніше, ні на цій планеті, ні в цілому всесвіті не міг зарадити цьому лихові. Ренсом усвідомлював усе це надзвичайно ясно, хоч і не мав іще анінайменшого уявлення, що робити далі.

Себелюбне єство враз панічно, несамовито запротестувало, щосекунди набираючи обертів, ніби гвинт моторного човна, якого раптом витягнули з води. Це ж повне безглуздя! Це несправедливо і геть нерозважливо! Невже Малелділ хоче погубити цей світ? Який сенс влаштовувати все так, аби в останній момент усе найважливіше залежало від такого нікчемного створіння, як він? І тут йому пригадалося, що далеко-далеко звідси, на Землі, зараз точиться війна, і десь там поблідлі лейтенанти та поцятковані ластовинням сержанти, які тільки недавно почали голитися, стоять на варті або крадуться у непроглядній темряві повз ворожі редути, і раптом у них наче розкриваються очі: це ж усе, абсолютно усе залежить тепер від них, від їхніх дій! А ще далі, у глибині віків, тримав оборону на своєму мосту Горацій, і походжав туди й сюди імператор Константин, розважаючи над тим, приймати чи ні нову віру, і сама Єва стояла, зацікавлено розглядаючи заборонений плід, а Небеса, затамувавши подих, чекали на її рішення. Ренсома наче била пропасниця, він зі скреготом стиснув зуби, але видіння не зникало. Так, саме так і не інакше й було створено світ. Або від тебе не залежить нічого, або щось таки залежить. І якщо все ж залежить, то хто, хто може встановити якісь межі цієї залежності? Один камінь може змінити течію цілої ріки, а цієї страшної миті таким каменем, що опинився у