Читати книгу - "Спокута"

Ось повість вам про Арабеллу безрозсудну,

Яка втекла зі звабником облудним.

Батьків предобрих засмутили вісті,

Що їхня первістка — у Істборнському місті

Без дозволу, недужа і без сили,

І шестипенсовик останній загубила.

Зненацька вона явилася мені — ділова, самолюбна, самозакохана маленька дівчинка,— та й зникла вона в душі не до кінця, бо, коли глядачі схвально захихотіли, почувши вислів «без дозволу», моє слабке серце — о безглузде марнославство! — трохи підстрибнуло. Хлопчик читав зворушливо-чітко, хоч і з різким акцентом, який моє покоління назвало б «кокні», хоча я гадки не маю, про що в наші дні свідчить це гортанне «т». Я знала, що ці слова — мої, проте ледве їх пригадувала, і було важко зосередитися, тому що безліч запитань, безліч почуттів не давали спокою. Де вони знайшли рукопис і чи не знаменує ця неземна впевненість прихід нової доби? Я глянула на свого сусіду П'єро. Він тримав носовичка і промокав очі, і я не думаю, що то було тільки прадідівською гордістю. Підозрювала я й що це була його ідея. Пролог наблизився до повчального апогею:

Діві щасне випало світання,

Стати з красним принцом до вінчання.

Стережіться: на зорі кохання

Потребує хладу міркування!

Ми привітали гучними оплесками. Почувся навіть чийсь вульгарний свист. Цей словник, «Стислий оксфордський». Де він зараз? У північно-західній Шотландії? Я хотіла його повернути. Хлопчик уклонився й відступив на кілька ярдів, і до нього приєдналося четверо інших дітей, невпізнаних мною, які доти чекали за лаштунками.

Отже, почалися «Випробовування Арабелли» зі сцени прощання стривожених, згорьованих батьків. Я одразу впізнала героїню — це Леонова правнучка, Хлоя. Яка чарівна гідна дівчина, з соковитим низьким голосом, багатим на відтінки, й іспанською кров'ю матері. Пам'ятаю її перший день народження. Здається, минуло всього кілька місяців. Я спостерігала митарства героїні, переконливо зіграні дівчиною, і злидні, і розпач від того, що граф-лиходій покинув бідолаху,— злочинця грав той хлопчик, який читав пролог, у тому ж чорному плащі. Не минуло й десяти хвилин, як усе скінчилося. У дитячій пам'яті час по-іншому сприймається: тоді вистава здавалася завдовжки з п'єсу Шекспіра. Я геть забула, що після весільної церемонії Арабелла з принцом-лікарем, узявшись за руки, ступають крок уперед і виголошують в унісон, звертаючись до авдиторії, заключний куплет:

Ось кохання початок, минули страждання.

Прощавайте, о друзі, нам пора в мандрування!

Не найкращі мої вірші, подумалося мені. Проте всі у кімнаті, окрім Леона, П'єро і мене, вибухнули оплесками. Якими досвідченими здавалися ці діти, стоячи перед опущеною заслоною. Узявшись за руки, вони стояли рядком і стежили за Хлоєю, наслідуючи її: то відступали на два кроки, то виходили вперед, знову кланяючись. У цьому збудженому галасі ніхто й не помітив, що бідолашний П'єро геть знесилений, перехвилювався і сидить, затуливши обличчя руками. Чи він переживає знову самотність і страх, як тоді, після розлучення батьків? Вони так хотіли грати у п'єсі, близнюки, того вечора, у цій самій бібліотеці — й ось вона, вистава, нарешті, через шістдесят чотири роки, а брата його давно не стало.

Мені допомогли встати з мого зручного крісла, і я виголосила коротку вдячну промову. Змагаючись із немовлям, яке надривало голос десь у дальньому кутку кімнати, я спробувала викликати в пам'яті те спекотне літо 1935 року, коли з півночі приїхали кузени. Я розвернулася до малих акторів і сказала їм, що такої гри ми й не уявляли. П'єро рішучо закивав. Я пояснила, що це була лише моя провина у зриві репетицій, бо я на півдорозі вирішила стати романісткою. Почувся поблажливий сміх, пролунало ще більше оплесків, Чарльз оголосив, що пора вечеряти. Приємний вечір був у розпалі: гучне застілля, де я навіть випила трохи вина; вручення подарунків, маленьких дітей відіслали спати, а їхні старші брати і сестри пішли дивитися телевізор. Після розмов за філіжанкою кави і щедрого добродушного сміху ще до десятої я вже почала подумувати про свої фешенебельні покої нагорі — не тому, що втомилася, а тому, що втомилася від товариства і ролі об'єкта такої пильної уваги, хай і приязної. Ще півгодини минуло на побажання всім на добраніч, і нарешті Чарльз зі своєю дружиною Енні проводили мене до моєї кімнати.

Зараз п'ята ранку, а я досі за письмовим столом — міркую про ці дивні два дні. Це правда, що старим людям не треба сну — принаймні не цієї ночі. Мені ще стільки треба вирішити, бо скоро — можливо, і року не мине — у мене вже не вистачить на це розуму. Я думала про свій останній роман, який мав бути найпершим. Найбільш рання версія — січень 1940-го, остання — березень 1999-го, а між ними — з півдюжини різних чернеток. Другий варіант — червень 1947-го, третій... та кому це цікаво? Мій п'ятдесятдев'ятирічний обов'язок виконано. У творі описано наш злочин — Лоли, Маршалла, мій — і, починаючи з другої версії, я вирішила присвятити оповідь йому. Я розцінила це як свій обов'язок — нічого не приховувати — ні імен, ні місць, ні точних обставин,— я описала в романі все, як було насправді, з історичною правдивістю. Але оскільки це може стати приводом для суду — як різні редактори стільки років мені торочать,— ризиковані мемуари не вийдуть друком, доки живі мої спільники-злочинці. Можна публікувати тільки про себе і про вмерлих. Маршалли активно судяться з кінця сорокових, боронячи своє добре ім'я не шкодуючи грошей. Вони здатні знищити яке завгодно видавництво, не вельми полегшивши свої банківські рахунки. Можна подумати, у них є що приховувати. Подумати — так, але не писати. Звісно, мені пропонували викреслити дещо, змінити, сфальшувати. Повити туманом уяви! Хіба це важко романістам? Писати тільки найнеобхідніше, не виходити за межі безпеки, все в рамках законності. Але ніхто не знає точні межі безпеки, доки не винесено судовий вирок. Щоб не мати проблем,