Читати книгу - "Трилогія смерті"

— На «Йова», — промимрив я.

— Заткайся. Що нам потрібне, так це…

— Матвій, Марко, Лука — і я!

Менні Ляйбер пирхнув.

— Відколи це автори-початківці стали відкидати найбільшу роботу сторіччя? Нам сценарій потрібен на вчора, аби Фріц міг поновити зйомки. Пиши гарно — й одного чудового дня заволодієш усім цим!

І широкий помах рукою.

Я задивився туди, понад цвинтарем. Стояв ясний день, але невидимий дощ мив надгробні камені.

— Боже! — прошепотів я. — Сподіваюся, що не…

Це його дістало. Менні Ляйбер сполотнів. Він знову перенісся у павільйон № 13, у ту пітьму, разом зі мною, Роєм і глиняним Чудовиськом.

Він мовчки вибіг до вбиральні. Грюкнули двері.

Ми з Фріцом обмінялися поглядами. Менні блював за дверима.

— Gott![49] — видихнув Фріц. — І чом я не послухався Ґерінга?

За хвилину Менні Ляйбер повернувся, заточуючись, тоді роззирнувся довкола, ніби дивуючись, що все тут і досі стоїть на місці, підійшов до телефону, набрав номер, сказав: «Зайдіть сюди!» — і попрямував до дверей.

Я зупинив його біля порога.

— Стосовно павільйону № 13…

Менні Ляйбер приклав руку до рота, наче от-от міг виблювати знову. Очі його розширилися.

— Я знаю, що ви збираєтеся там усе прибрати, — швидко заговорив я. — Але в тому павільйоні лишається багато моїх речей. А я хотів би решту дня проговорити з Фріцом про Галілею та Ірода. Могли б ви не чіпати всього того мотлоху до завтра, аби я міг прийти завтра вранці й забрати свої речі? Потім ви могли б усе інше очистити.

Менні поводив очима, обдумуючи. Потім, усе так само прикриваючи рота рукою, він сіпнув головою: так, мовляв, і крутнувся, опинившись перед високим, худим, блідим чоловіком, котрий саме заходив до приміщення. Вони порозмовляли пошепки, а тоді Менні, без будь-яких «до побачень», вийшов. Той блідий височан був І. В. В. Гоуп, один із оцінювачів кіновиробництва.

Він подивився на мене, помовчав, а тоді, трохи ніяково, сказав:

— Здається, ах, ми не маємо кінцівки для нашого фільму.

— А до Біблії ви зазирали? — водно промовили ми з Фріцом.

22

Звіринець розбігся, хідник перед студією спорожнів. Шарлотта, Ма і вся решта подалися до інших студій та інших ресторанів. Цих фанатів, розсіяних по всьому Голлівуду, мало бути десь понад три десятки. І хтось із них таки запевне знав прізвище Кларенса.

Фріц одвіз мене додому.

Дорогою він сказав мені:

— Заглянь до відділення для рукавичок. Оту скляну скриньку. Відкрий!

Я відкрив невеличку чорну скриньку. Там, у шістьох охайних оксамитових келишках-гніздечках, виблискували шість кришталевих моноклів.

— То мій багаж, — похвалився Фріц. — То все, що я зберіг і прихопив, тікаючи до Америки, коли на мене гунуло оте пекло, вкупі з моїми ненаситними череслами й талантом.

— А він ого який великий!

— Перестань! — і Фріц чухронув мені мій черепочок. — Тільки лайся, маленький виплодку! Я тобі показую їх, — тиць пальцем у моноклі, — аби переконати, що не все втрачено. Усі коти, а в їхньому числі й Рой, приземляються на всі свої чотири лапи. А що там є ще, у тому, для рукавичок?

Там я ще знайшов товстий мімеографічний сценарій.

— Перечитай його, не здіймаючи рук до неба, і ти станеш чоловіком, сину мій. Кіплінґом! Давай. Завтра, о другій тридцять, зайди до комісаріату. Поговоримо. А потім, перегодом, я прокручу тобі чорновий варіант «Ісуса в юдолі» або «Отче, навіщо ти мене полишив?». Ja?[50]

Я висів з автівки перед моїм домом.

— Sieg Heil![51] — вигукнув я на прощання.

— Оце вже на щось схоже! — похвалив мене Фріц і поїхав собі, залишивши мене на таку порожню й тиху домівку, що я тільки й подумав: «Крамлі!».

Коли сіло сонце, я сів на ровера та й погнав до Венеції.

23

Я не люблю гасати велосипедом поночі, але хотів бути певним, що ніхто не ушнипився слідом за мною.

До того ж мені потрібен був час на обдумування, що та як сказати своєму другові-нишпорці. Щось на взір: Допоможи! Врятуй Роя! Зроби так, щоб його знову взяли на роботу! Розв’яжи таємницю Чудовиська!

Від тих дум я мало не повернув назад, додому.

Уяв чулися мені тяжкі зітхання Крамлі, який вислуховує мою неймовірну розповідь, здіймаючи руки до небес, та посьорбує пиво, аби запити свою зневагу до цілковитої відсутності у мене реальних, чітких, викуваних зі шведської криці фактів-шпичаків.

Я припаркував велик до паркану перед чолом його невеличкого, захованого в тернах, мисливського бунґало за милю від океану й пішов через гайок африканських бузків стежкою, якою ще вчора — відчувалося! — гуляли такі тваринки, як окапі.

Тільки я підніс руку, щоб постукати, як двері перед моїм носом розчахнулися.

Із пітьми виткнувся кулак, а в тому кулаці — відкрита бляшанка пінявого пива. Чоловіка, котрий тримав її, я так і не розгледів. Тільки схопив пиво. І рука зникла. Лише чиясь хода помалу подаленіла, стихаючи.

Я тричі сьорбнув, аби набратися снаги й увійти.

Дім був порожній.

А сад — ні.

Елмо Крамлі, із капелюхом продавця бананів на голові, сидів під якимсь колючим кущем і, втупившись у пиво у своїй засмаглій руці, мовчки його пив.

Телефон на подовженому проводі стояв на плетеному столі біля правого ліктя господаря. Стомлено й невідривно дивлячись тепер на мене з-під свого білого тропічно-мисливського шолома, Крамлі набрав чийсь номер.

Хтось йому відповів. Крамлі мовив у слухавку: «Ще одна мігрень. Прошу відпустки на лікування. Побачимось за три дні, гаразд? Гаразд». І поклав слухавку.

— Як я здогадуюся, той твій головний біль — це я?

— Щоразу, як ти приблукаєш… так і беру триденну відпустку на лікування.

Він кивнув. Я сів. Він пішов і постояв на узліссі своїх приватних джунглів, де сурмили слони, а небачені-невидимі пурхання велетенських джмелів, колібрі й фламінго вимерли задовго до того, як десь там у майбутньому екологи оголосять їх вимерлими.

— І де ти в дідька, — вибухнув Крамлі, — пропадав?

— Одружився, — пояснив я.

Крамлі обміркував це, пирхнув, підійшов і, поклавши руку на моє плече, поцілував мене в тім’ячко.

— Прийнято!

І, сміючись, пішов притягнути цілий ящик пива.

Ми сиділи, поїдаючи хот-доґи, у невеличкому плетеному бельведерчику в кінці його саду.

— О’кей, синку, — мовив він нарешті. — Твій старенький татусь тужив тут за тобою. Але молодик між простирадел не має вух. Давня японська приказка.