Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Кава добре прояснювала голову після безсонної ночі, тому Тео випив кілька чашок поспіль.

— А ви з сестрою місцеві? — запитав він, коли Софія готувала для нього чергову порцію.

— Ні, з півдня. Принаймні мама. Вона була з невеличкого містечка на адміністративному кордоні з північчю. По суті наша історія почалася за два роки до ліквідації національних урядів. Лютував грип. За межами міста розгорнули польовий шпиталь, і мама заради пайка пішла туди волонтером. Щоб ти розумів, регіон там злиденний і можливостей заробити дуже мало: або торгувати собою, або тяжка праця на кар’єрах, а всі більш-менш пристойні посади переходили в спадок у межах однієї родини, тому потрапити до шпиталю було для мами небувалим везінням, — вона простягнула Тео каву. — Цивільні лікарі не справлялись, і на допомогу відправили ще й військових. Так у шпиталі мама познайомилася з нашим із Сузанною батьком. Він був військовим фельдшером.

— То медицина у вас сімейна справа? — усміхнувся Тео.

— Мабуть, — Софія зітхнула. — Коли шпиталь закрили, мама була вагітною. Батька перевели на північ, і він забрав її з собою. Так із глушини мама потрапила до мегаполіса. Татова рідня їй не зраділа, але жили вони окремо, тому кпини стосовно її кольору шкіри мама чула лише на сімейних святах. Потім народилися ми, і це був чудовий привід не зустрічатися з ними. Все було добре, а потім... до влади прийшла Рада Корпорацій — і знову спалахнули війни. Коли нам було чотири, тато загинув, а потім від грипу померла мама.

— І де ви опинилися?

— Нас забрала мамина сестра, бо батькова рідня хотіла відправити нас до дитбудинку: вони соромилися чорношкірих онучок. Так ми з Сузанною опинилися на півдні, а потім, коли нам виповнилося чотирнадцять, нас чіпували, і дроїд, який проводив чіпування, запитав, чому діти героя війни не використовують своє право на безкоштовне житло і навчання. Тітка про це не знала, і ніхто їй про це право не сказав, але після цього все змінилося: ми опинилися в Південній брамі, де закінчили школу і, коли прийшов час, ми з Сузанною обоє обрали медицину. Щоправда, трохи різні напрямки.

— Батькова рідня не намагалася з вами якось контактувати?

— Після нашого від’їзду на південь вони всі померли під час чергової пандемії, тож... ні. Не намагалися. Та й тітка надовго з нами не затрималася, але пішла спокійною, що ми вже не пропадемо.

— Сумна історія.

— Не найгірший варіант.

— Мабуть... А котра година? Мілан казав, що видалення чіпа займає близько години, може, вони вже закінчили?

— Сузанна повідомить, коли можна буде побачити Марту, — сказала Софія, приклавши руку до рації на грудях. — У нас є кодова фраза: вона запитає, чи не лишила в мене свій медичний сканер.

— Ясно. А що цей сканер робить?

— А ти не знаєш?

— Ні.

Софія підійшла до шафки і вийняла звідти такий самий обруч із лінзою, як і в неї на голові, простягнула Тео.

— Одягай.

Він обережно одягнув обруч і опустив скло.

— Непогано... — вражено вимовив він, поглянувши на Софію.

Крізь скло він бачив її постать, ніби через тепловізор.

— Він вмикається, коли опускаєш лінзу. На скроні є кнопка, натисни, — підказала вона.

Кнопка знайшлася відразу ж, натиснувши її, він побачив пульсацію поверхневих судин на Софіїній шиї та руках. Потім поглянув на свою руку: з близької відстані чітко було видно судинну сітку.

— Ця штука, мабуть, значно полегшує введення ліків у вену, — сказав Тео і ще раз натиснув на кнопку.

Перед його очима з’явилися дані про пульс, тиск, частоту дихання і ще купа всього, у чому він не дуже розбирався. Він хотів натиснути ще раз, але двері до лабораторії відчинилися, і йому довелося терміново присідати, аби той, хто заходить, не побачив його.

— Сузанна? — здивувалася Софія. — Ми ж домовлялися...

— Так, але я не можу сказати по рації, що чіп з Марти ще не дістали.

— Чому? — запитав Тео, випроставшись.

— Ламкі судини, постійно доводиться припікати кровотечі. Це суттєво сповільнює роботу. Лікарі з церкви вже й не раді, що взялися. Ніхто не очікував, що з нею все настільки погано. Денис і Лідія казали, що в Марти ремісія, — вона поставила руки на пояс і насуплено поглянула на Тео й сестру.

— У неї загострення. Вона просто не казала батькам, щоб не нервували, — Тео зняв з голови сканер і поклав його на канапу.

— Але ти про нього знаєш, — Сузанна суворо поглянула на нього.

— Я випадково побачив, як Марта витирала кров після кашлю. Вона попросила нікому не казати.

— І тому ти погодився здати для неї кров?

— Так. Але тепер сумніваюся, що то було розумне рішення.

— Час покаже: розумне чи ні. Наразі треба виграти для неї час. Коли я йшла, то лікарі майже вилучили другий відросток чіпа. Лишається ще один. Церковники хочуть поки що не вимикати чіп, а під’єднати до Мартиної руки і потримати її кілька днів у реанімації, щоб стабілізувати стан. Перевозити її зараз ризиковано. Сподіваюся, для Єви Мартин важкий стан стане вагомим аргументом, аби не заарештовувати її найближчими днями.

Тео потер чоло і, важко зітхнувши, сів на канапу.

— Не зіхай, краще подумай, що скажеш Марті, коли тобі дозволять її побачити на пару хвилин.

— А надовше не можна?

— Можна, але краще занурити її в медикаментозний сон. Так буде спокійніше для всіх, тому при свідомості Марта буде не довго.

— Зрозуміло.

— Ну, я пішла. Коли закінчать, повідомлю.

Після Сузанниного візиту і настрій, і бажання говорити в Тео пропали. Він мовчки простягнув сканер Софії.

— Лиши собі. Не думаю, що після того, як всіх звідси виселять, хтось у лікарні проводитиме облік інвентарю.

— Дякую.

— Не розкисай. Чекати важко, тому пропоную перевести увагу на щось корисне, — вона підійшла до шафи й витягла купу різних дрібних незнайомих для Тео предметів, висипала їх на канапу поруч із ним, підняла тонкий сріблястий балончик і сказала: — Це стерилізатор. Ним я обробляла твою руку в Дельті. Його синій промінь знезаражує будь-яку поверхню, а червоний, — вона перемкнула повзунок, — зупиняє незначні кровотечі.