Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Будь ласка, — сказала я, — будь ласка, не зашкодь йому. Благаю, я зроблю все, що завгодно, все, чого ти хочеш.
Тео засміявся. Як я ненавиджу його сміх — холодний, порожній. Безжалісний.
— Зашкодити йому? — Він похитав головою. — Я збираюся вбити його.
Він казав це серйозно. Я відчула сильний страх і розридалась. Я схлипувала і благала:
— Я зроблю все, що ти хочеш, що завгодно, будь ласка, будь ласка, не вбивай його, він заслуговує на життя. Він найдобріша і найкраща людина, і я кохаю його, я так його кохаю…
— Розкажи мені, Алісіє. Розкажи про свою любов до нього. Скажи, ти думаєш, він тебе кохає?
— Він кохає мене, — відповіла я.
Я почула, як цокає годинник. Здавалося, минула вічність, перш ніж він відповів.
— Побачимо, — сказав Тео. Його чорні очі на мить глянули на мене, і я відчула, як мене поглинає темрява. Це була істота, навіть не людина. Суще зло.
Він обійшов стілець і став навпроти Ґебріела. Я щосили повернула голову вбік, але не могла їх побачити. Потім я почула жахливий глухий удар і здригнулася — він бив Ґебріела по обличчю. Він бив його знов і знов, доки Ґебріел не почав хапати ротом повітря і не отямився.
— Привіт, Ґебріеле, — сказав він.
— Хто ти в біса такий?
— Я — одружений чоловік, — відповів Тео. — Тому я знаю, як це — кохати когось. І знаю, як це — розчаровуватися.
— Про що ти, блядь, говориш?
— Лише боягузи зраджують людей, які їх люблять. Ти боягуз, Ґебріеле?
— Пішов ти.
— Я збирався вбити тебе. Але Алісія благає подарувати тобі життя. Тому я дам тобі шанс. Помреш або ти, або Алісія. Вирішуй.
Він говорив холодно, спокійно і впевнено. Жодних емоцій. Ґебріел спочатку не відповів. Він дихав так, ніби його вдарили.
— Ні…
— Так. Або Алісія помре, або ти. Вибір за тобою, Ґебріеле. Подивимось, як сильно ти її кохаєш. Чи помреш ти за неї? У тебе є десять секунд, щоб вирішити… Десять… дев’ять…
— Не вір йому, — сказала я. — Він уб’є нас обох… Я кохаю тебе…
— Вісім… сім…
— Я знаю, що ти кохаєш мене, Ґебріеле…
— Шість… п’ять…
— Ти кохаєш мене…
— Чотири, три…
— Ґебріеле, скажи, що ти кохаєш мене…
— Два…
І тоді Ґебріел заговорив. Спочатку я не впізнала його голосу. Такий тоненький, такий віддалений, мов голос маленького хлопчика. Дитини, в чиїх руках влада над життям і смертю.
— Я не хочу помирати, — сказав він.
Запала тиша. Усе зупинилось. Усередині всі клітинки мого тіла були спустошені, вони зів’яли та, наче мертві пелюстки, опадали з квітки. Жасмин падав на землю. Де я могла чути запах жасмину? Так, так, солодкий жасмин… можливо, на підвіконні?
Тео відійшов від Ґебріела і звернувся до мене. Мені важко було зосередитися на його словах.
— Бачиш, Алісіє? Я знав, що Ґебріел — боягуз: трахає мою дружину в мене за спиною. Він зруйнував те єдине щастя, яке в мене було… — Тео нахилився вперед до мого обличчя. — Вибач за це. Але тепер, коли ти знаєш правду… краще тобі померти.
Він звів рушницю і націлив її на мене, просто в голову. Я заплющила очі. Я чула, як Ґебріел кричав: «НЕ СТРІЛЯЙ НЕ СТРІЛЯЙ НЕ СТРІЛЯЙ…»
Клац. І постріл — такий гучний, що заглушив усі інші звуки. Кілька секунд панувала тиша. Я думала, що померла.
Але мені не пощастило.
Я розплющила очі. Тео досі стояв переді мною, рушниця спрямована в стелю. Він посміхнувся і приклав палець до рота, наказуючи, щоб я мовчала.
— Алісіє?! — закричав Ґебріел. — Алісіє?!
Я чула, як Ґебріел звивається на стільці, намагаючись розвернутися й подивитися, що сталось.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес», після закриття браузера.
