Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

— Ти покидьок! Що ти з нею зробив? Ти клятий виродок. О Господи…

Тео розв’язав мої руки і кинув рушницю на підлогу. Потім він поцілував мене в щоку, дуже ніжно. Він вийшов, і двері гучно зачинилися за ним. Ми з Ґебріелом лишилися самі. Він схлипував, плакав і ледве міг розмовляти. Він постійно повторював моє ім’я і голосив: «Алісіє, Алісіє…»

Я мовчала.

— Алісіє? Чорт, чорт, о чорт…

Я продовжувала мовчати.

— Алісіє, відповідай мені, Алісіє… о Господи…

Я все мовчала. А як я могла говорити? Ґебріел щойно засудив мене на смерть.

А мертві не розмовляють.

Я розв’язала шнурівку навколо щиколоток. Підвелася зі стільця. Нахилилася. Мої пальці стиснули зброю. Вона була гаряча і важка. Я обійшла стілець і стала до Ґебріела обличчям. Його щоками текли сльози. Його очі були широко розплющені.

— Алісіє? Ти жива, дякувати Господу, ти…

Хотіла б я сказати, що помстилася за свою поразку, що заступилася за зраджених людей з розбитим серцем, що у Ґебріела були очі тирана, очі мого батька. Але тепер я не брехатиму. Правда в тому, що у Ґебріела чомусь були мої очі, а в мене — його. Якось ми помінялися місцями.

І я побачила. Я більше ніколи не буду в безпеці. Мене ніколи не кохатимуть. Усі мої надії та мрії розбито, нічого не лишилося, нічого. Мій батько мав рацію: я не заслуговую на життя. Я була нічим. Ось що зробив зі мною Ґебріел.

Це правда. Я не вбивала Ґебріела. Він убив мене.

Усе, що я зробила, — це спустила курок.

2

— Немає нічого сумнішого за чиїсь пожитки в картонній коробці, — сказала Індіра.

Я кивнув і печально роззирнувся по кімнаті.

— Справді дивно, — продовжила Індіра, — як мало речей було в Алісії. Знаючи, скільки непотребу збирають інші пацієнтки… Усе, що в неї було, це кілька книжок, деякі малюнки та одяг.

Ми з Індірою вичищали кімнату Алісії за вказівкою Стефані.

— Вона навряд чи колись прийде до тями, — сказала Стефані, — а якщо відверто, нам потрібне ліжко.

Здебільшого ми працювали мовчки, вирішуючи, що відкласти на зберігання, а що викинути геть. Я уважно роздивлявся речі Алісії. Хотів переконатися, щоб не було нічого, що могло мене підставити, нічого, що могло мене викрити.

Я все думав, як Алісії вдавалося приховувати свій щоденник і тримати його непоміченим так довго. Кожній пацієнтці дозволялося взяти з собою невелику кількість особистих речей перед прибуттям у «Ґроу». Алісія взяла теку з ескізами, гадаю, саме там вона зберігала щоденник. Я розгорнув теку і проглянув малюнки, здебільшого вони були не завершені: нариси та ескізи, зроблені олівцем. Кілька випадкових ліній на сторінці враз ожили — неймовірно експресивні, вони безпомилково передавали схожість.

Я показав ескіз Індірі.

— Це ти, — сказав я.

— Що? Та ні.

— Так.

— Справді?

Індіра здавалася захопленою і уважно розглядала малюнок.

— Ти так гадаєш? Я ніколи не помічала, щоб вона малювала мене. Цікаво, коли вона зробила цей ескіз. Непоганий, так?

— Так. Ти маєш лишити його собі.

Індіра скривилась і простягнула малюнок мені.

— Я не можу цього зробити.

— Звісно можеш. Вона була б не проти, — посміхнувся я. — Ніхто ніколи не дізнається.

— Може… може, й так. — Вона подивилася на картину на підлозі, приставлену до стіни — ту, де ми з Алісією тікаємо з охопленого полум’ям будинку і яку зіпсувала Еліф. — А що з нею? — запитала Індіра. — Візьмеш її собі?

Я похитав головою.

— Зателефоную Жану-Феліксу. Він забере її.

Індіра кивнула.

— Шкода, що ти не можеш взяти її собі.

Я кинув погляд на картину. Вона мені не подобалася. З усіх робіт Алісії ця єдина мені не подобалася. Дивно, враховуючи, що на ній зображений я.

Хочу прояснити: я не думав, що Алісія застрелить Ґебріе­ла. Це важливий момент. Я не хотів і не очікував, щоб вона вбила його. Усе, чого я прагнув,