Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Я не знаю», — відповів тоненький голос з-під спідниці.

«Ну, то відгадай», — наполіг Ліпман.

«Шість».

«Невірно! — вигукнув Ківшик. — Правильна відповідь — жодного. Я єдиний такий у світі. Ну, хіба не круто? Сюди приходять багато людей і кажуть: “Ой, гляньте, бідненький молодий каліка, з ківшиком для морозива замість руки”. Мені залишається тільки сміятися і казати у відповідь: “Я це і на царство не проміняю”. Люди виходять звідси, зачаровані моєю веселою вдачею. Багато хто вважає це недоумкуватістю, я знаю — але коли недоумкуватість захищає мене від скиглення, то і добре! Агов, хлопчику, тільки подумай, скільки чудових речей я можу зробити моїм ківшиком, яку втіху отримати, що її позбавлені звичайні юнаки з усіма пальцями. Я можу наливати пунш, і він не проливатиметься крізь пальці, мені не треба обрізати нігті принаймні на цій руці!».

Тут біля протилежного кінця прилавка з’явився худий, як тріска, чоловік із грубими рисами обличчя, що мав зелений дашок для захисту очей, нарукавники та підтяжки.

«Куди до дідька всі заподілися? Де моя недільна торгівля морозивом? Чи знову всіх покосив грип? Або холодильник зламався? А може, Сібісквіт[200] околів, і вся країна в жалобі? Де всі щасливі християнські родини, що їдять собі морозиво?».

«Ги, Тато Скаллі, — озвався Ківшик, — я й не помітив. Ой, дурна моя голова! Забалакався з цими приємними людьми!».

Скаллі схилився до касового апарата.

«Господи Боже, що вони хочуть? Хто їх пустив? А то що таке там — маленьке жидовеня?»

Стримуючи будь-яке бажання, крім того, що привело його сюди, Ліпман відрубав:

«Ми хочемо морозива. А це, під тканиною — мій синок, який соромиться і якому лише п’ять рочків. Ми тут, бо дізналися, що у вас морозиво на будь-який смак, відомий людям — просто відгукнулися на пропозицію».

Власник закладу, розпрямившись на весь свій двометровий зріст, відказав:

«На будь-який смак, крім маци, Мойсею».

Ліпман, миттю зваживши півсотні можливих реплік, зупинився на одній — незабаром він, дивись, стане агентом Ейнштейна, тож не має права більше посковзнутися на слизькому.

«Ну, а що, крім цього, — спитав він грайливо, — у вас є на “ем”? — Отак, без тіні образи. Обдурити клятого вилупка. Ейнштейн з ним, і чудово! — Що можна у вас вибрати саме на цю літеру?..».

В розрахунку, звичайно, на нетяму.

Ківшик захоплено відгукнувся:

«Ото діло, сер, просто назвіть! У нас є морозиво зі смаком маршмелоу, мармеладу, марципану. Або, коли до вподоби щось складніше, є мирто-яблуневий смак, манго-сливовий, мельба-ексклюзив, а ще маємо мікс-мікс (наш особливий тутті-фрутті), маємо морозиво зі смаком горіхів макадамія, молочно-шоколадне і навіть миневе морозиво для тих, хто полюбляє присмак дрібної рибки», — підсумував Ківшик, весело і приязно підморгуючи.

Скаллі, якого таки піддурив зловтішний Ліпман, гримнув на свого продавця:

«Дай спочинок своєму гачечку, хлопче. Щось він ніби захирів, чуєш? Візьми велику коробку «Блиску», нумо — стільки, скільки треба — вийди і пошуруй свій гачечок. Ти ж бо не хочеш, щоб я телефонував твоїй тітці Кейт і розповів їй, що ти обслуговуєш відвідувачів заіржавілим гачком, га?».

«Ні-ні, сер», — погодився морозивний жевжик, прибираючи волосся з очей, які раптом злодійкувато і присоромлено забігали.

«Ми ж не хочемо, щоб вона дізналася…» — прошепотів Скаллі щось хлопцеві на вухо, що примусило Ківшика дістати з-під прилавка пакет із металевим віхтиком і притьмом вибігти крізь службові двері.

«Чекаю побачити помитий і вичищений гачок, синку!» — гукнув йому підбадьорливо навздогін Скаллі.

«Знаєте, це не його провина, — пояснив Скаллі Ліпману, щойно жевжик вийшов. — Просто багато людей, коли бачать каліцтво хлопця, вважають, що можуть за якихось паршивих п’ять-десять центів примусити його робити своїм протезом усе що завгодно. Це вони спонукають його використовувати пристрій, спроектований спеціально як ківшик для морозива, заради задоволення будь-якої своєї забаганки».

Ліпман не міг збагнути, чому це Скаллі став раптом ввічливим. Тож скористався цим, щоб запитати те, що його найбільше цікавило:

«А він справді небіж співачки Кейт Сміт?».

«Знущаєтесь? У хлопця розумовий розлад, у нього інвалідність на дев’яносто відсотків, і йдеться не тільки про руку. Дехто з таких людей, ви ж бо знаєте, може вважати себе трохи не Наполеоном. Ну, а він гадає, ніби його тітка Кейт Сміт. Ні-ні, боюся, з ним далеко все не так просто, як здається на перший погляд».

І перш ніж Ліпман встиг поставити наступні питання («А чи не думав бува він спробувати себе на сцені? Чи не думав про виступи на Сталевому пірсі чи на Всесвітньому ярмарку? Чи не можна було б його відрядити до шпиталів, щоб утішати людей, які втратили кінцівки..?), перш ніж Ліпман встиг рота розкрити, Скаллі вставив великі пальці під підтяжки, провів там ними, відтягнув підтяжки від грудей і відпустив з ляскотом, щоб цілковито і несподівано змінити голос.

«Гей-гай, не минай! — загорланив він, ну чисто тобі провінційний фермер-янкі! — Ласкаве товариство хоче скуштувати нашого смачнючого морозива! Гей-гай! — торохкотів він. — Ви втрапили саме за адресою, так і знайте! Морозиво на будь-який смак, відомий людям, і навіть більше! Схоже, тут скуштує морозиво навіть це маленьке боязке бісенятко — чуєш мене, бісеня — хі-хі! — таке, про яке й мріяти годі! Гей-гай, не минай! Б’юсь об заклад, він знає, що тут є на що подивитися — тільки дайте-но мені його побачити! На щастя, я маю дашок, щоб захистити очі від сонячного сяйва, коли вистрибне це чарівне бісенятко! Хі-хі-хі! Ну, то як щодо цього, малий? З чого хочеш почати? Може, з вовни? Класний подвійний ріжок морозива з вовни!»

«З вовни? — вигукнула місіс Ліпман. — Вовняне морозиво?».

«Авжеж! На сто відсотків! Є вовна, є плівка, є черевики, гумки, крейда…».

«Але він не їсть крейду, і нічого з того, що ви назвали! Мілтоне!».

«Ви маєте рацію, пані! Не їв — досі. Та чи не обманюємо ми себе, що знаємо своїх хлопчиків і дівчаток — знаємо, що відбувається