Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

в їхніх чарівних голівках! Ви читали в газетах про малого хлопця, який проковтнув пенні й потрапив до лікарні? Так от, його батьки, знаєте, не уявляли, що він їсть гроші, поки такого не сталося. Тобто, знаєте, всі усвідомлюють таке запізно, за винятком підприємців. От як нам спало на думку з чого почати — з морозива пенні. Ви колись чули про таке? Про ріжок із морозивом пенні? Саме таким було його первинне значення — не вартість, а смак. Далі, бачте, ми просто розширили асортимент, і тепер маємо морозиво туш, наприклад, і морозиво чорнило… маємо дерево, скло, крем для взуття, свічки…».

«А папір є?» — озвався хлопчик. З-під спідниці.

«Сонечко!» — вигукнула мати.

Але тут втрутився Ліпман:

«Дай йому самому сказати».

Він підморгнув Скаллі, ніби підтримуючи комерційну пропозицію. Навіть більше — був готовий дозволити малому ховатися, якщо це зрештою заохотить його бути трохи сміливішим.

«Він хоче знати, — перепитав гордо Ліпман, — чи є у вас морозиво з паперу?».

«Газета, вощівка чи копірка?» — докинув Скаллі.

Дитина ні пари з вуст. Мати приклала долоню із розчепіреними п’ятьма пальцями до того місця, де мав бути рот хлопця.

«Тебе про щось запитують, — сказав батько, відриваючи руку дружини від спідниці. — Газетний папір, вощаний чи копіювальний — який..?».

«Газетний…».

«Так, гарний вибір! — підтримав Скаллі й тут-таки, звертаючись до матері, додав: — То що, пані, вас нічого не хвилює в почутому? Атож, ви щойно зробили тут важливе відкриття про вашого шпінгалета, що позбавить вас років страждань у майбутньому. Вам пощастило, дякувати Богу! Не варто-бо спонукати його, між іншим, до того, щоб якось, коли вас не буде поруч, він сів за стіл і зжер цілий номер газети “Санді”. Хто знає, як довго він виношує у своїй гарненькій і розумній голівці цю ідею? Навіщо доводити справу до того, щоб повернутися додому якось увечері й знайти свого хлопчика на підлозі в судомах через те, що він зжував сторінку гумору з “Івнінг ґлоуб” — хто знає, коли його вразить ця недуга!

«Яка недуга? Він не хворий. Мілтоне…».

Але Мілтон роздратовано відрізав:

«Господи, та це прийом! Рекламний хід для дітей! Припини його постійно лякати, якщо не хочеш, щоб він перетворився на мамія! Дайте хлопчику морозива, містере Скаллі. Подвійне з газетою!

«Називайте мене просто Тато, гаразд? — Скаллі передав через прилавок вафельний ріжок для морозива з двома кульками сірого кольору. — Номер “Вол-стрит джорнел”. Посипати шоколадом?».

«Айро, вилазь і скуштуй своє морозиво! Ходи-но сюди, синку, тут твоє місце».

«Ось морозивний ріжок із газетою для тебе, Айро», — лагідно сказав Тато Скаллі.

Тоді він і з’явився, ніби той малюк, що проліз під край циркового намету.

«Ага, — сказав Скаллі — ондечки наш малий бешкетник, цілий-цілісінький. Так, це наш чорнявий малий галабурдник власного особою», — і він вручив хлопцеві морозиво.

«Вперед! — скомандував Ліпман. — Лижи це, як звичайне морозиво».

Малий послухався.

«Ну, — поцікавився Тато Скаллі, — як воно тобі смакує, малий? Як газета? Розкажи своїм гордим батькам! Нагадує за смаком “Івнінг ґлоуб” чи, скоріше, “Дейлі стар”?».

Малий стенув плечима.

«Те-ечно! Як і обіцяно! — проголосив Скаллі саме тієї миті, коли хлопчик посірів — навіть білки очей стали сірими — і поточився на підлогу кафе-морозива, наче під дією наркотиків».

Яскрава пригода

З’явився «шеф», чоловік у синій куртці рознощика, підперезаний паском з кобурою поверх зім’ятої піжами. На спині куртки білими повстяними літерами було написано «OLDE CORNE»; у патронташі замість набоїв були вставлені близько дюжини мініатюрних пляшечок віскі «OLDE CORNE». Але револьвер, кінчик дула якого раптом націлився в зуби Ліпману, був справжнім.

«Ще одне слово, — попередив Шеф, — і я вжену твої різці тобі в горлянку! Я відправлю твої кутні у Царство Небесне! Я зроблю з твого брехливого рота вулкан, що плюється кров’ю. Зрозуміла моя думка?».

«Але мій синок…».

Шеф тицьнув револьвер просто Ліпману в рота і цим змусив його порачкувати крізь двері, які розчинив Тато Скаллі. На підлозі кафе-кондитерської, в калюжі сірого кольору від морозива лежала зомліла місіс Ліпман навперехрест тіла своєї дитини. Там, де задерлася її темна спідниця, виднілися підв’язки. Ліпман закричав у дуло револьвера.

«От, трясця! — сказав Шеф, прибираючи револьвер і витираючи його долонею. — Припини плювати в дуло, чуєш? Це точна зброя, і не розрахована на те, щоб її зволожувати».

«Мою дитину, — видихнув Ліпман — отруїли, офіцере…»

Скаллі, що раптом знову став колишнім, зауважив:

«Бачиш? Саме це я й кажу, Шефе».

Шеф зітхнув.

«“Необгрунтоване звинувачення”, так? Необгрунтоване звинувачення християн. Споконвічний злочин просто тут, у маленькому містечку… — Тоді знову згадав про пістолет. — Хлопче, ну ти майстер псувати револьвери, так? — звернувся він до Ліпмана. — Маю на увазі, що головне правило догляду за зброєю — це тримати її сухою. Про це знає кожна дитина, — ображено звів він вгору брови, — кожен педик. «Істинно кажу!».

«Припини», — застеріг кутиком рота Скаллі.

«Ну, ти поглянь, Скал, — поскаржився Шеф — так поводитися з пістолетом — це вже геть. Якби він був мій, одна справа, але ж я його позичив. І, на лихо, в Роджера!».

«Припини!» — повторив Скаллі.

«Будь ласка, — благав Ліпман, — моя дитина… моя дружина…».

«A-а, твій народ, твої діти… твої жінки! — зревів Шеф, тепер він не був більше педиком! А ким тоді? Шефом поліції… з позиченим пістолетом? Отаке — а чи не бармен він того закладу? А коли ні, то звідки в нього такі рубці? — Ти і твої маленькі Абраші та Яші! Хочеш щось знати? У мене було семеро дітей удома… і дружина… і знаєш, що я зробив, коли вони почали мені грубити… витяг пістоля і вліпив їм у маленькі голівки! Навчив поваги! А от ти, дідько, хоч колись тримав