Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Проте Ліпман здивовано — радше, зачудовано — дивився в кут просторої комори, де сидів на підлозі юний сатураторник Ківшик, скручуючи кульку з металевої стружки в чашечці свого ківшика. Стіни приміщення були заставлені під саму стелю картонними коробками з написами «Хрусткі вафельні стаканчики Скаллі», розсортованими, наче взуттєві коробки в колишньому сховищі Ліпмана, за розміром: дитячі, звичайні, супер, супер-пупер. Збоку на кожній коробці було зображення традиційного ріжка для морозива, схожого на блазенський ковпак.

«Тримай! — сказав Шеф. — Тримай!.. — і тицьнув пістолет у руку Ліпмана. — Якщо ти такий впевнений, що не скоїв злочину, якщо вважаєш, що твоє необґрунтоване звинувачення проти християн є дурною підставою, то вперед, висади мені мозок, і покладемо цьому край!».

Скаллі підхопив вкрадливим голосом:

«І мені також. І тому — якщо він узагалі має мозок — безпорадному, розумово несправному бідоласі в кутку, нумо. Поріши всіх нас, мій єврейський друже, коли ми такі потвори».

Тут Шеф — так, це був бармен! — схопив руку Ліпмана і приставив собі до скроні.

«Слухай, може, ти бажаєш, щоб я і курок за тебе натиснув? Чи віддаєш перевагу левам? Тобі б хотілося, мабуть, кинути нас ліпше до левів? Шкода, але я не подумав прихопити з собою свого лева, — мовив він на втіху Скаллі. А тоді прогарчав: — Тисни на курок! — І далі голосом гомика: — Тільки заради всього святого, коли закінчиш, не жбурляй на підлогу, щоб пошкодити. Поверни назад».

Так Ліпман і зробив, цієї ж миті. Бо це був жарт! Лихий жарт! І пістолет, очевидно, заряджений холостими! І цей «Шеф», очевидно, бармен, — і рубці поза вухом — просто грим, і мастоїдит — просто дурня! А морозиво — чи вони дали Айрі «Міккі Фін[201]», чи хлопчину просто ляк трафив? Але коли цей Шеф був просто жартом, а пістолет — просто маленькою іграшкою, чому Ліпман дозволив, щоб це все сталося? А його дружина! А дитина! А Ейнштейн! Що коли Ейнштейн саме цієї миті встає, щоб пообідати з ними? І таке може бути!

«Обраний народе, хасидо-юдейський, — проказав Шеф, — чи ви вимовляєте це як «ханука», не з таким глухим «х», як роблю я? Га, хто не знає вашої бісової абетки? Гадаєте, ми не розуміємо ваших потаємних писульок на тих салямі? Гадаєте, не розуміємо послань, якими ви обмінюєтесь прямо біля прилавка різника? “Алеф, бет, гімель, далет… шин, тав — хто насрав?”». Слухайте, ви, обрані люди, мене від вас нудить, щоб ти знав! Ви навіть яйця свої здали в ломбард, і тю-тю!».

«Гарний вислів», — іронічно зауважив Скаллі.

«Я не висловлююся, Скаллі! А ділюсь досвідом! Я все своє життя обшукував людей. Запускав руку в промежини найгірших злочинців, яких коли-небудь бачила ця земля. Обшукував нігерів, у кого сам-знаєш-що такі довгі, що вони мусили обмотувати їх навколо ніг і ховати у шкарпетки, аби не перечепитися і не роздовбати дорогу своїми кувалдами! Я, мабуть, знаю про яйця більше за будь-якого правоохоронця в Америці… і можу сказати, що в абсолютному значенні середньостатистичний чоловік-християнин — так, середньостатистичний “шаґец”, старий добрий шаґец, хоч уже не той, що був раніше — має яйця в 1,8 разу більші, ніж у середньостатистичного єврея».

Що міг відповісти Ліпман на цю маячню, на цю ахінею?

«Скаллі, — провадив далі Шеф, — я переконаний, що наш Невіруючий Хома-шевський вважає, ніби я смаленого дуба правлю. Гадає, ніби це теревені якогось дурнуватого копа-християнина, ну ти розумієш. Авжеж, що ми можемо тямити, коли оточені ріжками, а не Розенбергами, так, Тома-шевський? Добре, зараз подивимось. Скаллі, де мої ваги?».

«Ваги!» — гукнув Скаллі, на що миттю підскочив Ківшик, несучи підлогові ваги під пахвою здорової руки.

Шеф провів черевиком по підлозі.

«Місця достатньо для тебе? — спитав він Ліпмана і поставив ваги на підлогу. Тоді прудко скинув куртку «OLDE CORNE», пасок із кобурою і піжаму, та став голяка, тільки в капелюсі і черевиках. — До речі, як твоя тітка? — звернувся він до Ківшика. — Перекажи їй, що минулого тижня вона вразила нас до межі своїм виконанням “І місячне світло над білими скелями Дувра”[202]». Чи таке, де вона співала про “місяць", це, скажу тобі, щось, що заслуговує на перемогу в хіт-параді. Стривай-но, вона співала “Навипередки з місяцем”. Хай мені пробачить Воґн Монро[203]. — А тоді, ніби звертаючись до загону невидимих підлеглих, Шеф гукнув: — Усі напоготові! — і, поклавши руки на обидва коліна, зайняв положення напівприсідання точно над центром ваг. — На рахунок один! два! три! гоп!» — і, зробивши три витончені рухи, став так, що його мошонка лягла точно на ваги.

«Глянь-но! — звернувся він до Ліпмана. — Це тобі не конкурс “Вгадай мою вагу”, Томашевський. Ходи-но сюди й сам подивись, що ваги показують!».

Ліпман з відразою подивився на Шефів член. Схожий на сосиску орган, без голівки. «Це просто сон, — сказав він собі подумки. — Треба лише прокинутись, і я враз повернусь до свого офісу, щоб прослухати того сліпого ксилофоніста. Так, я просто у трансі, й усього. Хтось мене загіпнотизував — помилково. Мабуть, я пішов на якесь шоу, де вони викликали охочого з залу, і я був тим, хто згодився на гіпноз. Отож і не дивно, що я не розумію, що відбувається. Може, я ходжу по сцені й кукурікаю, як півень. Я під чарами…».

«На коліна!» — наказав Шеф.

«Послухайте, прошу! — заблагав Ліпман. — 3 усією повагою — але я поспішаю на важливу зустріч. Я не в стані трансу і не хочу цього! Я їду до Альберта Ейнштейна! Щоб стати його продюсером! “Хто перемудрить Ейнштейна?”. Такою може бути назва програми — ви скоро її почуєте по радіо, саме завдяки мені, я вам надішлю безкоштовні квитки, обіцяю… тож дозвольте мені піти, якщо ви не проти, бо він саме чекає на мене… розумієте, Альберт Ейнштейн, всесвітньо відомий геній чекає на мене саме зараз!

Та коли Шеф, що слухав ці благання із заплющеними очима, попросив Ківшика подати йому його пістолет, Ліпман опустився на підлогу. Бо хто його знає, якщо там зовсім і не