Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Далуйте! — долинув переможний вигук з кухні. — Далуйте, Чоллі, увасно!».

Тут вісім жінок, які сиділи, підвелися на ноги, спершу сховавши ватяні тампони у свої маленькі сумочки і взувши під лавою черевички, які тримали на колінах. Тоді, як малі дітлахи, взялися за руки. І подивилися на бармена. Лагідно.

«Бачиш цих дівчат? — спитав бармен. — Я дякую долі, що вони існують!».

Кажучи це, він навіть відпустив Ліпманову сорочку, яку міцно тримав, настільки був зворушений виглядом восьми тілистих жіночок, що трималися за руки.

Бармен засунув пальці в кишеньку для годинника на своїх розкльошених штанах і видобув звідти маленьку камертон-дудку — один вигляд якої примусив вісімку жінок відкашлятися й прочистити одна за одною свої горлянки.

«От, — проголосив бармен, зробивши крок у бік жінок, — от, — вдячно повторив він, — єдина причина, чому я не даю лікареві перев’язати мої Євстахієві труби й раз і назавжди позбавити цього джерела постійного болю у вусі та запалення».

Він дунув у камертон-дудку. Вісім жінок промугикали в унісон. Бармен мовив: І-один, і-два, і-три, — і вони заспівали «Коли місяць сходить над горою», пісню з репертуару Кейт Сміт.

Ліпман-молодший виліз з-під материної спідниці, щоб послухати. Двері поруч із барною стойкою раптом розчахнулися. Устромлений у мішень багнет упав на підлогу. Чоловік, який прочинив двері, пробурмотів «Перепрошую!», коли бармен повернувся і глипнув на нього. Замість долоні на його руці була велика чорна пухлина! Тільки коли він ступив за одвірок з тіні, Ліпман зрозумів, що то просто куля для боулінгу. І перш ніж гравець у боулінг зробив наступний крок, затуляючи Ліпману огляд, шукач талантів встиг кинути оком за двері — хоч освітлення було погане, кут огляду ще гірший, і тривало це якусь мить, він міг заприсягнутися, що кімната, з якої намалювався той боулінгіст, була радіостудією: рядами люди, публіка, що тихо сидить і дивиться на сцену… чи вони дивилися на доріжки для боулінгу? І чи не матч з боулінгу там саме відбувався? Так, те, що йому здалося раніше стріляниною з гвинтівок чи з гармат, було просто звуком куль для боулінгу, що падали зі стуком на доріжки, а тоді котилися відшліфованою поверхнею до кеглів — «вибухи» викликали дерев’яні кеглі, що розліталися після удару чорних куль. Тепер він зрозумів, що ці жінки, кожна з яких тримала взуття на кожен день на колінах, були дружинами членів команди з гри в боулінг. Усе стало на місця, певною мірою.

Гравець у боулінг усміхнувся Ліпману і помахав рукою малому.

«Привіт, — прошепотів він до місіс Ліпман. Тоді, піднявши руку, до якої була прив’язана куля, повідомив Ліпману: Перепрошую, вхід тільки для гравців у боулінг».

«Як і раніше», — промовив це самими губами, щоб не заважати співу восьми тілистих жінок.

…Веселі дітлахи, лижучи ріжки з морозивом, висипають у розчинені двері, а їхні радісні батьки, що аж пашіють здоров’ям, стоять обабіч.

«Навіщо зупинятися? Чому не поїхати прямо до Ейнштейна? — спитала дружина. — Або розвернутися та поїхати назад додому». — Вона обіймала і колисала на руках малого; Айра ледь відходив від усього побаченого в пивниці.

«Я пообіцяв купити йому морозива і саме це збираюся зробити! Невже так важко зрозуміти? Онде те місце, на яке вказував перший дорожній знак!».

«Але він боїться», — прошепотіла мати.

«Чого? Досить його леліяти! — не витримав Ліпман. — Твій тато, — сказав він, звертаючись до сина, — з тобою, щоб тебе захистити. Невже ти боїшся ріжка з морозивом? Перед цим ми заїхали не туди, куди я думав, от і все. Я також тут ніколи не був. Кожен може помилитися, але в будь-якому разі це тобі також наука».

Вони зайшли до кафе-морозива, і Ліпман вигукнув: «Ну от!», побачивши довгий прилавок з білого мармуру і сотні назв вишуканих смаків, намальованих кольоровими літерами на стінах та на стелі великої світлої зали.

«Ну, скажи, це ж бо воно, хіба не так? — звернувся він до малого. — Тут буде справжнісіньке морозиво, правда? — він спробував відірвати хлопчика від материної спідниці й поставити поряд. — Тільки-но поглянь на перелік вишуканих смаків!» — Але його запал не передався малому… Роззирнувшись, Ліпман побачив, що родини, які сиділи на високих стільцях уздовж великих передніх вікон, поквапилися з кафе-морозива, залишаючи на тарілках недоїдене морозиво та порції пирога з морозивом.

До них хвацько і радісно підскочив, щоб обслужити, молодий продавець содової з дитячим обличчям і густою чуприною кольору соломи — він став перед ними, іскристо усміхаючись і відкидаючи з невинних очей волосся рукою, на якій замість долоні був алюмінієвий протез у формі ківшика для морозива.

«Привіт! Я Біллі Сміт, хоч моя тітка, співачка Кейт, називає мене «Ківшиком». У мене лише одна рука, але, на щастя, мене озброїли ківшиком для морозива, тож я можу бути корисним людям, незважаючи на своє каліцтво».

Ліпман: «Що? Що він сказав? Знову Кейт Сміт? І погляньте на цю його руку! Де він ховає справжню руку? І де мій паросток? О Боже, тільки не це!».

«Витягни його звідти, — звернувся він до дружини, яка знову стояла на чотирьох ногах. — Вилазь звідти, хутко — або не отримаєш морозива».

«Я нічого не хочу», — відповіла кругла голова без обличчя, що вимальовувалась під материною спідницею.

«Дозвольте, я спробую, сер! — запропонував Ківшик. — Хлопчику, — звернувся він кудись на рівень стегон місіс Ліпман, — ти мене чуєш, хлопчику? Я Ківшик, продавець содової — сатураторник! Мене не треба боятися — але і жаліти не треба! Скажу більше, я себе сам анітрішечки не жалію! Просто подумай, чи багато людей у світі мають замість правиці ківшик для морозива? Скільки ще таких є, як гадаєш, хлопчику?».

«З тобою розмовляють, — зауважив Ліпман. — Як ти вважаєш, скільки ще людей мають таку руку, як він? Ти вчив цифри у садку».