Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Синок», — повторив один китаєць іншому, і обидва відкинулись назад, зникаючи під вибух істеричного азіатського сміху. «Ого, — подумав Ліпман — куди там маленькому “Бару Даффі”! Ось що подарує йому ефір! Це справжня штука! З цим не позмагаєшся!».

«Англійською? — перепитав Ліпман тоном Кітцеля. — Та я саме англійською зараз і говорю, даруйте мені».

«Що? То це англійська?» — вени на руках і шиї бармена здулись так, що він раптом нагадав Ліпману малюнки людського тіла, які демонстрували тік крові під шкірою. Серце Ліпмана розширилося від жаху, заповнило всю грудну клітину, горло, рот. Він уявив, як цей бармен-ґой навісніє. Уявив, як він хапає їх трьох і починає стукати одне одного головами доти, доки залишиться тільки місиво, кров і уламки кісток!

Це ж був зовсім не якийсь «Бар Даффі» зі знайомим дзинь-дзелень на початку чергового шоу, телефонним зумером і менеджером Арчі, що знімає слухавку з гачка і відповідає по славетній першій лінії: «Бар Даффі», елітна харчевня, менеджер Арчі слухає, Даффі тут немає… о-о-о, привіт, Даффі…» Ні, це була не якась бздура про доброзичливого неєврея, що керує приємним і охайним пивбарчиком. Це була не якась радіо харчевня, а реальність, навіть більше! Відрубана голова оленяти! Ножі для розколювання льоду в дошці для гри в дартс! І багнет часів Першої світової війни! А ці жінки — опухлі, безмозкі, налиті пивом дирижаблі! А ці дітлахи, фунтики сала (від вживання сала) у темненьких костюмчиках і білих платтячках, що притискають до своїх сонних личок книжки для недільної школи, де їм розповідається про те, як євреї вбили Ісуса Христа! А чоловіки — де вони, ці виродки-пропияки?

І тут він почув звуки їхньої брутальності. Почула і дружина.

«Мілтоне! — Господи! Гупали гармати. Снаряди та кулі дзижчали в повітрі метрів за п’ятнадцять звідти. Так гуркотіло! — Гармати, Мілтоне! Вибухи!».

«То чи хтось, — верещав бармен, — допоможе мені порозумітися з цим чуваком, га? Перш ніж я знову опинюся в шпиталі! Ще одна операція — тільки цього мені бракувало! Знову різатимуть ножем кляту барабанну перетинку! Ні! Мені потрібен ніж, щоб вирізати цей клятий акцент!»

З кухні озвався один із китайських куховарів:

«Ніс, соб вирізати акцент! Увасно, Чоллі!»

«Крутяжно, — поправив бармен, гукнувши у відповідь. — “Уважно!” кажуть, коли несуть щось гаряче».

Таке його зауваження було винагороджено черговою порцією китайського сміху, що, у свою чергу, викликало в нього бажання виплеснути свою лють, барабанячи кулаками по стойці бару.

Що Ліпман-молодший увесь цей час ховався під спідницею своєї матері, виглядало так, ніби в неї було дві пари ніг — дві свої ноги та дві маленькі ніжки в шортах і двоколірних, біло-коричневих черевичках.

«Добре, — прошепотів Ліпман — ходімо, морозива тут немає…».

Цієї миті бармен граційно вистрибнув з-поза стойки — «Один! Два! Гоп!» — продекламували жінки — і схопив Ліпмана за сорочку.

«Зарубай собі на пеньку — говори зрозуміло! Ти і твої друзі — говорити, щоб було зрозумілим кожне кляте слово, а не гнати кирпу, стенаючи плечима!.. Чи у тебе друзі італійці? Ну, так це стосується і їхньої поросячої латини! І звідки ти знаєш, що в нас немає морозива? Ти хоч питав про це? Чи зазирнув у бісове меню? Ні! Вже наперед маєш відповідь. Ми тільки пиво хлебтати ладні, так? Так? — він щосили затрусив Ліпмана, що шукач талантів відчув, як його мозок заторохкотів у черепку. — А що ми можемо послати за морозивом, тобі на думку не спало, га? Бо ти в нас усезнайка! Єзусе! Тут потрібен геніальний перекладач із Ліги Націй, щоб розібратися для початку, якою мовою він розмовляє… Навіть косоокий китаєць, увесь у татуюванні, говорить ясніше за нього… За винятком цих клятих “л”! Ох, ці їхні “л”! Якщо я ще раз почую це “лак і лис” замість “рак і рис”..! Тобто, як у біса можна дійти з кимось у розмові до першої бази, коли той хтось вимовляє “лак і лис”!».

«Лак і лис, Чоллі!».

«Або кажуть Ліно замість Ріно — ну, як почуватимуться люди, для яких це рідне місто?! Важливе місто у штаті Невада! І все те саме, з ранку до ночі, так ніби це єдине місто, про яке вони чули…».

«Ліно, Чоллі, Ліно!».

«Я навіть не знаю, що мається на увазі, коли вони кажуть “понахилятися”… Не знаю! Кажу, саме ці працівники поклали мене до шпиталю з підозрою на той клятий мастоїдит! Бачив, які рубці в мене за вухами? Мастоїдит!».

Він повернув голову, щоб Ліпман міг побачити живе м’ясо за кожним вухом, набряклі цибулини, червоні, мов розпечені, наче борідка індика. Яким жахливо спотвореним був цей досконалий типаж!

«Через зусилля, які я роками докладав, щоб утямити, що ці два сучі мудрагелі белькотять у мене за спиною, я й набув цю недугу! Ну з якого дуру можна було здогадатись, що весь той час, коли вони казали “хліб”, мали на увазі “гріб”, і хотіли розпитати, де можна було б взяти на прокат кляте каное? І що я, як колишній моряк торгового флоту — гордий тією славою, якою оповиті військово-морський флот і берегова охорона! — міг відчувати, чуючи, як ці два жовтошкірі виродки практикують свою англійську, вимовляючи “локація і літораль”! З усіх довбаних виразів англійської мови, з усього мовного запасу вони обрали два моїх улюблених слова! І лопотали їх з ранку до ночі, з року в рік! Я намагався долучати їх до розмов, намагався бути уважним і зацікавити їх навчанням — і здобув за всі свої клопоти невиліковний мастоїдит! То чи дивно, що тепер півжиття мушу проводити в шпиталях, відновлюючи слух? Сім операцій. Сім! Чи можеш собі уявити, яке напруження відчуває бармен, намагаючись зрозуміти й ощасливити кожного жовтошкірого виродка — мийника посуду чи кухаря, які забрідають сюди в пошуках роботи? А тут ще ти як грім на голову! Хай йому грець, тепер я між тобою і цими китайозами — ще до вікенду знову буду в