Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«А чому б і ні? Може, це п-р-а-в-д-а!».

«Мілтоне, — заблагала вона, — Бог є Всемогутнім Богом!».

«А що коли весь світ є таким собі шоу! Розумієш мене? Що я хочу сказати! Що коли всі ми — це таланти, зібрані Великим Небесним Шукачем Талантів? Велике Шоу Життя! Всі в головній ролі! Якщо припустити, що розвага є Сенсом Життя!».

Ліпман був гордим з себе за таку широту і сміливість думок; звичайно, пізніше він пошкодує, як завжди, що поділився ними з дружиною. Вона змушувала його почуватися якимось звихнутим через його вигадки — от взяти, приміром, той випадок, коли він одного спекотного літнього вечора привів просто додому Бака і Вінга, одягнув їх у позичені для цього фраки і почав навчати їсти скибки кавуна за допомогою ножа та виделки. Вона лежала, відпочиваючи, в одній із кімнат, малий був в іншій, а тим часом на кухні фанатичний Ліпман (фанатичний, на її погляд) до другої ночі обробляв тих хлопців — цілісіньку ніч, «тих двійко бідних чорношкірих», які верещали та роздратовано лаялись, а її біснуватий чоловік, знай, гарчав на них:

«Не руками, чуєте? Вас не візьмуть на шоу майора Боуса[192], якщо хапатимете наїдки руками!».

«Мля-я, місір Ліпман, не мордуйте нас так! Суєте цей клятий кавун, замість дати для початку якийсь хот-дог, або щось інше легшеньке!».

«Авжеж, хот-дог їдять руками, про що і вам, і мені відомо! Я навчаю вас гідності! Я навчаю вас пристойності!».

«Тю, та я тут копита відкину з цими шматками, що вислизають і ковзають…».

«Слухайте сюди, ви двоє, я можу хоч сьогодні поїхати до чорної, як сажа, Джорджії[193] та знайти собі сім тисяч маленьких чорних хлопців, здатних брати кавунову скибу руками! Чи хтось у здоровому глузді платитиме, щоб це побачити?».

«Та вони платитимуть за нашу чечітку, місере Ліпман. Мля-я! Вони платитимуть, щоб побачити, як ми танцюємо, а не як щось жремо! Правда, Мелвіне?».

«Його ім’я не Мелвін, а Вінг! А твоє — Бак! І припини раз і назавжди белькотіти це “бля-я”!».

«Дідько, я кажу мля-я!».

«Ну, хай і так, тоді хоч раз вимови вірно, і припини! Таке ніяк не пасує до фраку!».

…Шинок Скаллі. Уздовж стін у залі тяглися довгі лави, на яких сиділи не чоловіки — крім бармена і його самого, тут жодного чоловіка не було, — а жінки, у квітчастих сукнях і білих капелюшках, тілисті тітки, з жировими складками на зап’ястках, ліктях і щиколотках. «А де їхні чоловіки?» — подумав Ліпман. Де ті пропияки? Чим вони заклопотані, ті босоногі дикуни?.. Маленькі дітлахи, у недільному вбранні, вчепившись у чорненькі книжечки із золотими хрестиками на палітурці, сиділи біля ніг жінок — їхні розпашілі личка світилися, до темного одягу пристала тирса, якою була всіяна підлога. Жінки, як зауважив Ліпман (навченим оком, завдяки своєму бізнесу), мали зачіски та були вбрані, наслідуючи стиль відомої радіоспівачки, товстулі Кейт Сміт[194]. Тепер так не вдягаються. Він зараховував Кейт Сміт до одного розряду з сенатором Фордом. Має існувати ціла мережа для таких людей, подумав він, як сенатор Форд, Кейт Сміт, Кей Кайсер, Іш Кабібл, Хоббі Лоббі[195] та цей дурноголовий Людина-відповідь. Так, мережа нечистих. Зібрати всіх ґоїв до однієї мережі, а решту — віддати євреям! Овва, ото ідея!

Овва! «Бар Даффі»! Бармен, який вирячився на Ліпмана, тримаючи пивну діжку над своєю головою та головою Ліпмана, саме бармен наштовхнув його на думку про радіопрограму «Бар Даффі». Точно! Уявімо, що якийсь єврей помилково заблукав до бару, як це щойно сталося з Ліпманом та його сім’єю. Вони шукали морозива для свого малого по дорозі на зустріч зі славетним Альбертом Ейнштейном, а завітали до справжнього кубла нечистих. Чудова комедія ситуацій! Відмінна для його єврейської мережі!

Тож Ліпман, відчуваючи творчий трепет, почав працювати.

«Перепрошую, — мовив він, копіюючи кумедний акцент містера Кітцеля з шоу Джека Бенні, — ми правильно потрапили — це тут дають морозиво?».

У бармена заграли м’язи під вагою пивної діжки.

«Звідкіль таке вискіпали, га?».

«З дорожнього знаку на шляху, — пояснив Ліпман, — морозиво на будь-який смак, відомий людям».

«Що? — вигукнув бармен. — На будь-який що? Відомий кому?».

«Лю-юдям».

Не тямлячи себе з люті, бармен кинув діжку через люк.

«Спокійно, босе, — прогудів боксер в рукавичках сміттяра. — Без нервів, босе, добре?».

Місіс Ліпман прошепотіла:

«Мілтоне!».

Бармен повернувся тепер до рядка мовчазних крупних жінок, деякі з яких протирали маленькими ватними тампонами жирові складки на своїх зап’ястках.

«Що має бути і на що? — гукнув він до жінок. — Кому і як? Що, взагалі, за плетеники він плете?».

Ну, це перевищує в тисячу разів «Бар Даффі». Який колоритний хлопак! Справжня тупа гора м’язів! Дурноверхий шайгец[196], чистісінької води! А ці жінки, що витирають тирсу зі своїх жирових складок. Неоціненно. Чудово. А що коли зробити програму, в якій би вони всі грали — і назвати її «Ґої»? І того сміттяра також залучити. Атож! Музичний гурт темношкірих, як «Інк Спотс» або «Мілс бразерс[197]». Секундочку! «Джо Луїс і Сміттяр»! А що коли він залучить чемпіона підспівувати! Шановний Джо Луїсе, чемпіоне світу! Мене звуть Мілтон Ліпман, я агент Альберта Ейнштейна…

«Гей!» — гукав бармен, тепер у віконце обслуговування, що дивилося, вочевидь, на кухню.

Ліпман почув, як там шкварчить м’ясо на сковорідці — принюхавшись, вловив запах підсмаженого сала. Тьху! Вони і сало їдять, крім усього іншого.

«Хлопці, може, ви втямите, що це за сон рябої кобили цей клоун тут розказує?».

У віконці (і це додати також) з’явилися зморшкуваті обличчя двох китайців з тонкими борідками.

«Може, хоч ви витлумачите, що хоче цей блазень?!».

А тоді, звертаючись до Ліпмана, як до якогось жовтодзьобика, бармен загримів:

«Говори англійською, хай йому!