Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

О, Боже, які дива ти здатний робити у цьому світі! Дива, які вже зробив! І вистави, які вони дарують! За ніщо! Безкоштовно! Підходьте, леді та джентльмени, і платіть ніщо! І навіть його, Ліпмана комісійні, десять відсотків — це також ніщо. От, приміром, Гітлер — той зсунутий з ґлузду коротун у Німеччині, що метав громи і блискавиці та верещав на мільйони німців, а ті віддавали йому честь і відповідали вітанням, маршируючи заради нього по всій країні, й увесь той час, поки вони марширували та «зіґ-хайлили», весь той час, поки палали смолоскипи, а мільйони ревіли, стоячи на рівних, весь той час над ними висіло обличчя з маленькими вусиками! Гітлер! Який задум! Або той персонаж Муссоліні — з шиєю як у «Дві тони» Тоні Ґаленто[186], з жирною складкою замість ворота, а він очолював усю Італію! З такою шиєю! Ох, просто подумати про великі заголовки і можна (в певному розумінні, фігурально) померти, що їх не зроблено! «Шоу Адольфа Гітлера». «Година комедії Беніто Муссоліні». А як щодо того голомозого Папи в окулярах: розкрийте вуха — він підіймає свою маленьку бліду ручку і меле курзу-верзу, а дорослі чоловіки, водії вантажівок, спортсмени, фінансові магнати б’ються в страху лобами об бруківку. Уявіть лишень — чоловік у платті править! Чоловік, що вбрався в плаття. А що це ще, як не плаття — вечірня сукня? І каже їм: «Доміно… шахи… шашки… лото… ви будете вічно… Ісусе Христе». А вони це ковтають — геть чисто! Тож, коли це не галюцинація, то що? Але ж ні! Згадайте нашого дорогого, улюбленого і чудового Ф.Д.Р[187]. От він з довгим мундштуком і в плащі Медрейка Чарівника[188], президент Сполучених Штатів Америки, з неживими, як гілки, ногами. А що сказати про його дружину, і цей її голос? А її зуби! Хотілося реготати, коли ви її бачили, впасти зі стільця від її голосу, таким він був нереальним — але за тими зубами ховалася чудова людина! Який персонаж, яка радіоведуча могла б з неї вийти. Краща за Крихітку Снукс[189]. А цей шотландський тер’єр, що бігає навколо Білого дому і, вочевидь, дзюрить на тому чи іншому поверсі, де щогодини приймаються доленосні для планети рішення! Чому я не подумав про це, розмірковував Ліпман. Не подумав про сміх. Еге ж-бо! Оце було б діло, якби у бутність його президентом зробити з ними шоу, типу Джордж Бернс і Ґрейсі Ален, або Фіббер Макґі та Моллі[190]! «Франклін та Елеанора і їхній малий песик Фала, а також спеціальний гість тижня, просто з Британського парламенту, з його незмінною сигарою і британським акцентом, власник Біг Бена, Вінстон Черчиль!» Кумедні речі, що могли статися в Білому домі — жарти про її кролячі зуби (коли в неї є почуття гумору, вона б сама погодилась) — Фала, що бризкає на гетри Черчиля! Такий собі світ — зуби Елеонори Рузвельт, маленькі вуса Гітлера, жирна шия Муссоліні, голомозий Папа, що ходить по крамницях, вибираючи собі плаття — «Ой, Ваша святість, це плаття ніби спеціально для Вас» — о-о, він міг би зробити лялю з цієї вистави, яку вони давали за ніщо. Так, але Ейнштейн, Ейнштейн має бути за ним — Ейнштейн з його великою чуприною на голові та інтелектом у голові. Хто такий Ейнштейн? Скажу: один із братів Маркс, який кинув виставу і поступив до медичного університету!.. Але якщо йому таке сказати, чи сміятиметься він? Чи відчує гумор? Коли відчує, то ми у справі! Адже найбільше в житті людям подобається — і це щира правда — хороший сміх! Уявити тільки — якщо йому вдасться, щоб знаменитий Ейнштейн сипав жартами, не виходячи з образу генія! О-о, яка слава і влада чекали б на Ліпмана з його головою, напханою подібними ідеями! І задоволення. Щастя. Самореалізація. Радість. Багатство. Якби тільки вдалося зробити цей перший загальнонаціональний прорив. Тоді б він заповнив авіалінії «Найвражаючим гроном талантів, які коли-небудь бачив світ». Бо скрізь, куди сьогодні не кинь оком (куди б Ліпман не накидав око), вистачало з верхом розважального матеріалу. Вистави, вистави і вистави! Не було газети, в якій би він не побачив великого коміка в тому, хто видавав себе за політика!

«Дехто дивиться на коней і бачить перевдягнутого Джонні Вайсмюллера[191], а я в усьому бачу гумор! Те, що викликає сміх! То що тут поганого?».

«Справа в тому, — відповіла його дружина, — що деякі речі не смішні, хоч як їх не уявляти. Це стосується Гітлера! І це стосується президента Рузвельта! Великої людини, яка мусила пересуватися за допомогою ціпків та агентів секретної служби, які його підтримували під лікті. Невже ти гадаєш, що люди сміятимуться? Тобі має бути соромно, Мілтоне, навіть про таке подумати».

«А от не соромно! І не буде соромно! Я шукач талантів! І мушу мати навчене око на чудасію, на дивницю! Люди не помічають незвичних речей, які трапляються в житті, поки хтось не прийде і не розкриє їм очі. Саме це я й роблю, а тому мені ні за що не має «бути соромно». Шукач талантів — це людина, яка вміє помічати те, чого не бачать інші, він не створює цих речей, він тільки їх розкриває!».

«А коли якийсь католик, почувши тебе, насміхатиметься з Папи? Чи тобі було б до смаку, якби він насміхався з нашого рабина?».

Її рабина, але він пропустив це повз вуха:

«Ет, ти не розумієш».

«Маємо поважати будь-яку віру. Інакше у світі пануватиме сама ненависть».

«Тільки ненависть і панує у світі зараз».

«Тш-ш! Тут поруч ди-ти-на».

«Добре, — сказав Ліпман, — не бери в голову».

Вона не зрозуміла. Адже насправді не він вбрав Папу в плаття. І не він нагородив місіс Рузвельт такими зубами. Ліпман просто звернув увагу на те, що воно існує.

«Бог, — оголосив він дружині, — Бог є найбільшим із нас шукачем талантів!».

«Припини, Мілтоне, уяви, коли він повторить щось таке в гостях у своїх маленьких друзів. Або розповість таку дурню вчителеві