Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

На прикрість Ліпмана, ранком свого першого навчального дня хлопець усе зробив, щоб показати себе безнадійним недолугою. І то настільки переконливо, що навіть мати узяла це за чисту монету — її вереск досяг до ванної, де Ліпман саме голився.

«Він не може ходити! — кричала вона. — Щось сталося з ногою! Наш син кривий!».

Ну, звичайно, наш син кульгавий. Цей малий розумник що зробив: зв’язав шнурки на черевиках між собою і за ніч виявився неспроможним вступити у світ початкової школи.

«Коли вчитель питає: “Хто може це зробити?”, підводься і кажи: “Я можу!”».

«А якщо не зможу?».

«Поки вона зрозуміє, навчишся! Це ключ до успіху в житті. Я також про це не знав, тільки з часом збагнув. — Так повчав батько свого п’ятирічного сина, котрий тремтів перед входом до великої і чужої школи. — Мусиш уміти себе продати! Хто може це зробити? Я можу! Маленький Ліпман може! І не роби більше цього лайна зі шнурками — хитро, але пусте.

Успіх. Вершина. Сам. Начальник з великої літери «Н». «Алло, говорить агент Альберта Ейнштейна…».

«Морозиво? — перепитала мати. — Об одинадцятій ранку?».

«Сьогодні свято! — проголосив Ліпман. — Початок наступного кроку».

«Але, — пробубоніла його дружина, вже не вперше, відколи він розбудив їх із сином, щоб вирушити в цю поїздку, — він не відповів на жоден із твоїх листів. Як можна пертися до такої людини? Набридати йому листами, а тоді, що він не завдав клопоту хоч раз відповісти, притягтися до нього! До Ейнштейна!»

Вона зрештою припнула язика під його поглядом, в якому світилося незадоволення і нетерпимість. Якщо він стане колись знаменитим, такого більше не терпітиме.

Кафе-морозиво виявилося пивницею.

Витончена місіс Ліпман, манірна і миловида чорнявка, не надто знайома із зовнішнім світом, у якому існував її чоловік, щойно відчула запах пива, поклала руку йому на пальто ззаду. Другою рукою, склавши долоню ківшиком, затулила ніс малому, як маскою.

«Нечисті», — прошепотіла вона.

«То й що! — відрубав Ліпман, — це ж-бо для дитини». Та навіть його, який звик бувати в різних темничках, де християни знаходили втіху в тому, щоб заливати собі віскі в горлянку, а тоді виприскувати зі своїх піпок (ото насолода зробитися якимось водогоном! обернутися з людини у шмат труби! це ж яку клепку в голові треба мати, щоб дудлити щось коричневого кольору, а виливати з себе жовтого! яке гарне дозвілля!), навіть Ліпмана дещо здивувала буденна дивакуватість цих людей.

Наприклад: голова якогось звіра з рогами та осклянілими очима висіла над стойкою бару. Нічого незвичайного, хіба що голова була розміром з його кулак, а очі великі та чорні, як у його сина. Схоже, то був не дорослий звір, а звіренятко, коли йому відтяли голову. Збоку від барної стойки були двері, посередині яких почеплена кругла мішень з фотографією чемпіона світу з професійного боксу Джо Луїса замість «яблучка». На дверях із мішенню, крім потрібних для гри дротиків, під гострим кутом встромлені десяток ножів для розколювання льоду, кілька індіанських стріл і старовинний багнет, іржавий та важкий.

Білявий молодик міцної будови, з рельєфними м’язами і фрицівською стрижкою, в білих розкльошених штанах і білій майці стояв за стойкою — вивищувався над нею. Ото статура! Він витягав дерев’яні барильця з-під пива через люк, підіймав над головою і, допомагаючи собі гнилим слівцем, жбурляв донизу. Коли Ліпман (відчайдушно — заради сина, знову-таки) підійшов до стойки, то побачив, що порожні барильця внизу ловив чорношкірий у сатинових боксерських трусах, як у Джо Луїса, але в цупких бавовняних рукавичках сміттяра.

Гра уяви? Галюники? Ліпман саме так би й подумав раніше у своєму житті, але урок, здобутий ним як шукачем талантів, підказував, що фантазія може виявитися реальністю. Неможливе стає можливим! Узяти хоча б Славетних братів. Ну, ким були оті Бак і Вінг, перш ніж він їх побачив? І не славетними, і, якщо чесно, не братами. Двома дурнуватими чорношкірими підлітками, що за десять центів чистили взуття біля його взуттєвої крамниці. Вони смішно торохкотіли, співали й начищали взуття — і все це за один шеляг. «А що коли…» — спало на думку Ліпману і дало почин усьому. Він вичистив їм голови від вошей і зробив із них зірок. А почалося це з ідеї в його голові… Коли саме, важко сказати. Певною мірою поштовхом стало побачене шоу «Пірнаючий кінь» на Сталевому пірсі в Атлантик-Сіті[185], але головною спонукою була нудьга і незадоволення від постійного стояння на колінах, щоб продати черевики — кілька пар! — що змусило його одного дощового дня запросити тих двох малих пустобрехів, цибатих, мов чаплі, ноги аж до вух, виступити для нього. І поки він там сидів, спостерігаючи, як вони танцюють, як літають їхні ноги, та легенько бив себе знічев’я мірою для взуття по голові, йому раптом сяйнуло, висвітилася можливість. «Убив собі в голову, — скаржилась пізніше дружина, — от що. Я мала б збагнути». «Так хоч би як, це варто повторити!» — відказував Ліпман. Бо тоді раптом у нього все склалося: чи могло комусь спасти на думку примусити великого білого коня стрибати з висоти п’ятнадцяти метрів у басейн — якщо це, чому не те? Коли той, інший хлопак повернувся додому в Атлантик-Сіті і сказав дружині: «Люба, я хочу купити коня і навчити його стрибати з трампліна з дівчиною в купальнику верхи», чи міг хтось собі уявити, що одного дня люди з усієї країни посунуть під час відпустки до Нью-Джерсі, аби придбати квиток і подивитися виставу? Аби не шкодувати долонь для оплесків, а тоді повернутися додому і до кінця життя розповідати про це? Ні. Отож-бо, що ні! Порівняно з тим, хто вигадав «Пірнаючого коня», Ліпман був наразі блідою тінню. Все, на що він спромігся, то підібрати двох малих негренят, які вміли чечітку відбивати вже краще, ніж рівно ходити, і привчити їх робити це без того, щоб через кожне друге слово з їхніх вуст зривалося «мля-я». І позбавити їх вошей. А цього було немало, він тепер це розумів — мля-я і мля-я! Скільки крові й поту йому коштувало примусити їх казати: «Добрий вечір, леді та джентльмени!» без п’ятдесяти доданих «мля-я»!