Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Адам Бітлер

Я вийшов із кімнати трохи пізніше, ніж вибігла Мелісса. Силкуючись бути непомітним, я крадькома озирнувся, молячись, щоб ніхто не зауважив нас, особливо сьогодні. Останнє, чого мені хотілося — це пояснювати що-небудь друзям, а тим паче Софії…

Але щойно ступив на кухонний поріг, одразу натрапив на погляд Артема. Його очі, напівпримружені та хитрі, сяяли від задоволення. Усе в них говорило без слів: він знав. І, судячи з усього, ще й насолоджувався ситуацією.

— Бляха… — пробурмотів я собі під ніс, намагаючись зберегти спокій і збайдужіло рушив далі, наче нічого й не сталося. Важливо було не видати себе ще більше. Якщо він здогадався — нехай думає, що хоче.

Прочистивши горло, я звів на нього очі та з притиском промовив:

— Добрий ранок. І… не знав, що ти вже не спиш.

— Ну… — він ще більше усміхнувся, переводячи погляд на свій годинник. — Все б нічого, проте вже перша година дня. Тому так, добрий ранок.

— Перша? — здивовано перепитав я. — Дивно.. час так швидко летить. Щось я сьогодні взагалі довго спав..

— Спав? — із ще більшою насмішкою перепитав він, схиливши голову набік. — Сам? Чи, може, з кимось?

Я лише закотив очі й відмахнувся, намагаючись вдати, ніби в усьому цьому немає ані найменшого натяку. Та, зрештою, що тут говорити: Артем був невгамовним і невиправним.

— Ох, Адаме, — протягнув він, намагаючись придушити сміх, і підійшов ближче, а в голосі з’явилися іронічні нотки. — Я ж бачив, як Мелісса виходила з твоєї кімнати. Та ще й у твоєму халаті, до речі.

— І… що? — я намагався триматися невимушено. — Вона просто зайшла по справі й одразу піш…

— Ти мене за дурня маєш? — Артем схрестив руки на грудях і, примружившись, дивився прямо на мене, як той самий детектив, якого неможливо ввести в оману. — Адаме, не забувай, що я пишу детективи. Я розкусив вас обох ще з першої секунди.

Сили заперечувати його слова та сперечатися у мене не було. Я лише похитав головою й хмикнув, ніби все це абсолютно мене не турбувало, хоча у відповідь лише мимоволі посміхнувся.

— Не хвилюйся, Бітлер, — промовив друг, обережно поклавши свою долоню мені не плече. — Я справді щасливий за тебе. Ти вартий того щастя, яке, я сподіваюсь, повернув вже остаточно..

Артем лише хмикнув і, знехотя відвернувшись, пішов геть, залишивши мене на кухні. Я полегшено зітхнув і, нарешті, міг насолодитися гарячою кавою — без його натяків і питань, що переслідували мене зранку. Хоча… якщо вже Артем усе знає, то й Ната, скоріш за все, теж. Вона не упустить нагоди задоволено всміхатися, як тільки побачить мене чи Меліссу. А от як ми будемо поводитися разом у її присутності — навіть не уявляю. Це може обернутися цілою комедією, і мені лишається тільки сподіватися, що Мелісса витримає всі ці глузування з боку друзів.

— Привіт, — мої роздуми перервав тихий, але теплий голос

Я підняв очі та зустрів погляд карих очей Софії.

— Привіт, сонце, — я посміхнувся і сперся ліктями на стільницю. — Як ти?

— Дякую, все добре, — відповіла вона, підходячи ближче. — А ти як?

— Та наче все гаразд, — я відпив ковток кави, вгамовуючи легке хвилювання. — Ти готова до нашого кемпінгу?

Софія злегка всміхнулася, поглядаючи на мене з ледь помітною іскрою цікавості, знизала плечима:

— Напевно, так. Цікаво, як усе буде насправді. Ми ж давно так не ходили з тобою…

Я кивнув, відчуваючи легку ностальгію. Дійсно, пройшло чимало часу з останнього разу, коли ми разом були на природі.

— Це буде чудова подорож, — сказав я, намагаючись передати ту впевненість, якої відчував, мабуть, менше, ніж сподівався. — Ніколи не пізно знову влаштувати спільний відпочинок. Знаєш, як у старі добрі часи.

— Сподіваюся, це буде так само весело, як тоді, коли ми востаннє разом збиралися біля багаття, — Софія посміхнулася, ніби згадавши ті теплі ночі, коли ми сиділи під зоряним небом, а наш сміх і жарти долинали до лісових гілок.

Я вдивлявся в її обличчя, і десь всередині мене заворушилася невелика хвиля тривоги. Дочка завжди відчувала настрій краще за інших, помічала те, чого не помічали інші. Чи побачила вона щось? Чи зчитала з мого погляду оту вразливість, що так майстерно приховував?

— Ти ніби хвилюєшся, тату, — сказала вона, розслаблено, але з ноткою турботи, як доросла. — Все гаразд?

— Звісно, — я примусив себе всміхнутися ширше. — Просто… багато думок в голові. Здається, кемпінг справді на часі, щоб усе трохи розставити на свої місця.

— Чудово, — Софія кивнула, впевнено розгладжуючи куточки своєї сорочки. — Мені теж цього бракувало.

— А тебе що турбує? — м'яко перепитав я, помітивши, як її очі неспокійно бігають по кімнаті, шукаючи порятунку в стінах, меблях чи деінде, тільки не на мені. — Ти ж знаєш, що можеш довіряти мені.

— Усе добре, тату… просто, здається, я побачила дещо, чого… не повинна була бачити, — тихо мовила вона, а я відчув, як важкість її слів проривається крізь наші мовчазні погляди, як удари прихованої бурі, що й досі наростає.