Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Я обережно обійняв її за плечі, намагаючись передати тепло, якого, можливо, вона потребувала більше за слова.

— Ходімо в сад, поговоримо, — запропонував я, дивлячись у її тривожні очі, і, після короткого кивка, ми рушили туди. Її мовчання та непевний крок поруч мовби окреслювали глибину турбот, які бентежили її душу. Я намагався вгадати, про що вона думає, що її так мучить, чого вона боїться сказати?

Софія опустилась на лавку, нервово переплітаючи пальці, а я сів поруч, обережно поклавши руку їй на плече. Вона довго дивилась на дерева, ніби вони могли підказати їй, як почати.

— Тато… тоді, коли ми всі були на озері… я… випадково побачила Руслана, — її голос був тихим, майже крихким. — Він був у барі з якоюсь жінкою, і… вони поводились так, що було важко не зрозуміти, що між ними…

Я відчув, як стискається серце від її слів. І хоча я вже знав про зради Руслана, але те, що це бачила Софія, мене зовсім не тішило..

— Мені дуже шкода Меліссу, тату, — вона зітхнула, переводячи погляд на мене, у її очах відбивалися біль та співчуття. — Мені здається, я маю їй розповісти.. Я не хочу, аби вона продовжувала бути обманутою тим дурнем…

— Софіє, — я притягнув її ближче, обіймаючи, щоб вона могла відчути мою підтримку. — Я теж шкодую про це. Проте, тобі немає чого хвилюватись. Вона дізналася правду, і… Руслан вже колишній її чоловік..

Дочка підняла голову, здивовано дивлячись на мене.

— Колишній? — перепитала вона, уважно вдивляючись мені в очі.

— Мелісса вирішила розірвати всі зв’язки з ним, — нарешті зізнався я, не маючи сили приховувати від неї більше. Кому, але брехати своїй доньці я не міг. Особливо, відчуваючи та бачачи як вона хвилюється за Мел. — Вона більше не хоче мати з ним нічого спільного. Тому, відпусти те, що бачила.. Авжеж, я розумію тебе, твої почуття і, що… тобі не приємна ця ситуація, утім вони дорослі люди та розберуться з усім самі.

Софія полегшено видихнула, а в її очах з’явився вогник надії, що, здавалося, яскравіше засяяв під її теплим усміхом.

— То тепер… ви будете разом? — вона засяяла так, що в мені прокинулася ностальгія за тими часами, коли все здавалося таким простим, особливо в дитинстві.

Я засміявся, ще раз обійнявши її.

— Ти думаєш, що доросле життя саме так влаштоване?

— Не знаю, — вона знизала плечима, та її усмішка залишалася невимушеною. — Просто мені подобається Мелісса. Учора ми багато говорили, я навіть показала їй ті старі книжки про Лісову Фею… Знаєш, я була б тільки щаслива, якби вона стала частиною нашої сім’ї.

Я подивився на свою доньку, відчуваючи тепло її слів, відбитих у сонячних променях, що проливались через листя.

— Тобі справді так подобається Мелі? Ти хочеш, щоб ми стали однією великою родиною?

— Так, тато, — тихо відповіла вона, ніжно обіймаючи мене. — Я бачу, як ти дивишся на неї… ти все ще кохаєш її, і ти сам це казав раніше. І це було б чудово, якби вона залишилась з нами.. завжди.

— Софіє Адамівно, ти використовуєш мої ж слова проти мене, — з удаваною строгістю проказав я.

— Але ж це правда, тату, — невинно промовила вона, вставши переді мною. — Я думаю, Мелісса також цього хоче.

— Думаєш? — усміхнувшись, перепитав я, схиливши голову набік.

— Хочеш, я запитаю її? — запропонувала Софія з таким запалом, що я не втримався і засміявся ще голосніше.

— Ні, сонечко, — похитав головою. — Думаю… все можливо.