Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

– Пане Лор’єн! – вигукнула я, намагаючись скотитися з чужого тіла на натерту воском підлогу. 

Втім, зробити це було не так вже й просто – бо чоловік притримав мене, вдивляючись у моє лице пильніше, ніж я очікувала. 

– І тобі доброго дня, Марі, – мовив він. – Ти виглядаєш… виснаженою. 

І справді – через перенесення порталом у кістках ломило, і відчуття були такі самі, як коли я намагалася відправити свою першу записку Лор’єнові. За винятком того, що тоді я взагалі втратила свідомість. 

Тепер ж кістки просто відчувалися, як кисіль, і я заледве могла кліпати та рухати кінцівками. Я не встигла нічого відповісти – Лор’єн підняв свою тонку руку та приклав її мені до шиї – туди, де швидко билася кров під шкірою. 

– Зачекай кілька митей, – гостро велів він. – Зараз стане краще. 

Від його долоні полилися холодні, практично крижані іскри, і я справді завмерла. Вони нагадували магію Зеленої леді, але все ж трохи відрізнялися. І від цих чарів я дійсно відчула прилив сил. 

За кілька митей вже змогла й справді нормально рухатися та скотилася колобком на підлогу. А тільки після того нарешті озирнулася по сторонах і завмерла, як була, на колінах. 

Кімната виглядала старою, пошарпаною, проте дуже великою. Кіріан Лор’єн сидів на стільці, відклавши сигару до попільнички на запилюженому столі. Поряд з ним, напівзігнувшись, стояв якийсь низенький чоловік з величезною купою паперів, вага яких, певно, і тягла його до землі. 

Я поспішно піднялася на ноги, обтріпуючи довгу спідницю. Ця сукня, після втрати у лісовій хатинці попередньої, лишалася моєю останньою. Втім, це точно не робило її найкращою, і я здогадувалася, що виглядаю, як якась бідна сирітка. 

– Доброго дня, – нарешті привіталася я. М’язова пам’ять Розмарі несподівано спрацювала, і я опустилася у кривенькому кніксені перед двома чоловіками. 

Лор’єн повільно піднявся та вклонився мені, підхоплюючи мою руку та цілуючи кінчики пальців. Від цього холодного дотику мороз пішов шкірою, та я все ж чомусь не могла відірвати погляду від цих холодних, чорних очей. 

Чоловічок позаду теж вклонився, але цілувати мене не поліз, і за це я була невимовно вдячна. Натомість він перебрав папери та, зупинившись на якомусь одному, прямо запитав:

 – Розмарі Безіменна? 

Я спершу спантеличилася, а тоді кивнула. Справді, Безіменна. Без батьків, без прізвища, без справжнього імені у всьому цьому світі. 

– Чудово, просто чудово, – листки знову зашурхотіли, а я тим часом знову перевела погляд на кімнату. Це точно не було житло Лор’єна – це не могло бути житлом взагалі. Потерте дерево на стінах, кам’яна кладка, що точно бачила кращі часи, а зі стелі навіть трохи підтікала вода. В одному з кутів я запримітила кобло павутини, а в протилежному – стіну моху, що почала пробиватися з вулиці. 

Вікна не милися, певно, роками, кількох скелець у них бракувало. 

– Де це ми? – зрештою запитала я з інтересом. Через бруд у склі я помітила перехожих, що бігали туди й сюди, чула шум річки, що протікала центром Кандоліна, але це не пояснювало майже нічого. 

– У вашій майбутній цукерні, – відізвався чоловічок. – Або ні. Залежить від вашого рішення. 

Я повільно перевела погляд на Лор’єна, і той кивнув, підтверджуючи чужі слова. 

– Це мій повірений, пан Герель. Саме він відтепер займатиметься і твоєю справою, – м’яко мовив чоловік, подаючи мені руку. Я обережно прийняла її, і тоді Лор’єн повів мене у куточок приміщення, до сходів, що вели нагору, яких я спершу не примітила. – На другому поверсі можна облаштувати твоє житло, на першому – салон цукерні та кухню. 

Я перша ступила на скрипучі сходи. Вони розтрухли, і я боялася, що будь-якої миті нога може просто провалитися вниз. Нагорі все було саме так, як я й очікувала – волого, темно і неприємно. 

– І це… єдиний варіант? – не вражено запитала я, торкаючись стіни, порослої плющем та мохом. Трохи вище на ній вже визрів гриб розміром з мою голову. 

Пан Герель з діловим виглядом обійшов кімнату, яка могла б стати моєю домівкою. 

– Ні. Але за розташуванням, безперечно, найкращий. 

Він махнув головою на вікно, і з другого поверху я нарешті оцінила перспективу – ми й справді були зовсім близько від центральної площі. За якісь пів милі височів імператорський палац, під пагорбом протікала ріка, де-не-де вкрита льодом. Повсюди горіли жовті святкові вогники, висіли прикраси та святкові візерунки. До Дня середини зими в Кандоліні готувалися ретельно. 

На мить я задивилася на головну площу. Погляд сам прикипів до одного будиночка, що виділявся поміж решти – з оливково-зеленими віконницями, акуратним порогом з квітучими навіть серед зими квітами та акуратним балкончиком на другому поверсі. 

Кіріан Лор’єн торкнувся мого плеча. 

– Є й інші будинки. Обдивимося сьогодні усі. 

Я кивнула, і зрештою ми так і зробили. 

Другий дім заховався на самій околиці “ближнього центру” – тобто за три милі від головної площі, у місці, де й в найбільш жвавий час доби проходило всього кілька десятків людей. Та й ті виглядали так, наче цукерки були б останнім, що цікавило їх у житті.