Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Третій будинок був кращим – з мармуровими підлогами, кришталевими люстрами, рясними прикрасами на стінах та вікнах. Всі три поверхи підходили ідеально в усьому, окрім ціни, зачувши яку я побоялася навіть торкатися вишуканих оксамитових диванів. Для того, щоб віддати ці гроші Лор’єнові, мені знадобилася б вічність. 

– Рушаймо далі, – проголосила я, відступаючи до позолочених дверей. Пан Герель підтиснув губи, а Лор’єн заклав руки за спину. 

– Боюся, пані, це був останній, – пробелькотів чоловік, з острахом кидаючи погляд на Лор’єна. Втім, у того не смикнувся навіть м’яз на лиці. Він тільки махнув чоловікові рукою. 

– На сьогодні ви вільний, пане Герель. Зустрінемося завтра. 

Це була єдина вказівка, що потрібна була клерку, аби стрімголов кинутися до дверей, ледь не гублячи усі свої папери. Я вражено провела його поглядом, а коли двері за чоловіком зачинилися, Лор’єн ліниво протягнув:

– Пан Герель – найкращий у своїй справі, – у тоні чоловіка не було ані захоплення, ані похвали. Тільки суха констатація факту. – Боюся, знайти щось прийнятне так швидко, та ще й у центрі Кандоліна, буде непросто. 

Я тяжко зітхнула. Звісно, все не могло бути так легко – я намагалася налаштувати себе на це з самого початку, аби потім не розчаровуватися надто сильно, якщо раптом нічого не вийде. Та це, здається, не спрацювало – бо в грудях все одно розквітло розчарування, від якого майже хотілося плакати. 

Лор’єн наблизився до мене так тихо, що я відчула його поряд вже тоді, коли він торкнувся мого плеча. 

– Не думай про це зараз, пташко, – примружившись, зронив він. – Ось що ми зробимо: спершу я відведу тебе на вечерю, а тоді я приструню Гереля, аби він підшукав ще кілька будинків. 

Я не думала, що з цього щось вийде: пан Герель здавався людиною ґрунтовною та не такою, яка навмисно приховує наявні варіанти. Та все ж я чомусь кивнула, а тоді за помахом Лор’єнової руки та кількох сказаних ним слів ми опинилися вже на головній площі, з якої й почалися оглядини домів. 

Я озирнулася на перший – пошарпаний та просякнутий вологою. Зовні він виглядав не краще, і я не могла й уявити, скільки часу потрібно буде, аби привести його до ладу. А очі самі собою поверталися до охайного будиночка з зеленими вікнами. 

Він точно стояв пустий – ліхтарики не світилися, там не було жодної вивіски чи знаку, що в домі хтось живе. 

Я озиралася до будиночка весь час, поки Лор’єн вів мене під руку до ресторану, поки він домовлявся про столик та забирав мій надто великий плащ.

І тільки тоді, коли на стіл поставили кілька свічок, а до вух долинули ноти скрипки, я нарешті зосередилася на лиці навпроти. 

Лор’єн розкинувся у кріслі, споглядаючи мене невідривним, важким поглядом. Він легко крутив тонку ніжку келиха у пальцях, і червоні відблиски вина кидали на його обличчя чудернацькі тіні. 

– То, Розмарі, – сказав зрештою він. – Як тобі працюється у Зимовому замку?