Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Я кліпнула, намагаючись знайти відповідь. Як мені працювалося у Зимовому замку? 

– Це… цікава робота. Але віддалена від людей, – нарешті відізвалася я. Що б там не відбувалося між мною та Арденом, але одне я знала точно: ніколи не варто обговорювати начальство, будь-яке: що теперішнє, що колишнє. 

Лор’єн посміхнувся – хижо і якось майже неприємно. На якусь коротку мить мені здалося, що я побачила у його темних очах щось схоже на злобу, але потім лице чоловіка знову стало рівним, як засніжена рівнина. 

– Справді? Що ж, значить, мене ввели в оману огидними чутками. 

Він відставив келих, але погляду від мене не відривав. 

– Якими ж це? – запитала я, насупившись. 

– Про привида, що начебто тероризує весь замок, – закотивши очі, сказав Лор’єн. – Я мав би здогадатися, що це дурниці. 

Я намагалася втримати лице рівним і не допустити на нього жодної емоції. А чоловік тим часом продовжив:

– Зрештою, це ж небезпечно – тримати невпокоєного духа у місці його смерті. Так можна і до нових жертв привести. А Арден, попри усі його… – Лор’єн зневажливо скривився, – недоліки, не став би наражати на небезпеку усіх слуг. Правда ж?

Він пильно подивився на мене, і чомусь я не знайшла у собі сил кивнути. 

– Чому ти мовчиш, пташко? – запитав він за якусь мить. 

Я не збиралася відповідати – спершу. І точно не хотіла розкривати Лор’єнові історію з Зеленою леді. Не моя це таємниця. І не мені про неї говорити. Та цікавість зрештою перемогла. 

– Які ще недоліки? У Ард– тобто, в лорда Елмора?

Кіріан Лор’єн вражено підняв брову. 

– Невже тобі ніколи не доводилося чути? Я думав, слуги… говорять. 

Не було нічого очевидного у його тоні, що вказувало б на зверхність, але я однаково насупилася. 

– Можливо, не зі мною, – мій голос звучав гостріше, ніж я очікувала, тож я спробувала згладити враження виразом лиця. 

– Навряд чи тебе сприймають за слугу, – погодився Лор’єн, довірливо схиляючись до мене. Його лискуче біле волосся зі спини перетекло на плечі. – Ти ж, зрештою, головна кухарка. І… твою незвичність може вирізнити будь-який кандолінець.

Я саме підняла келих з вином, але від слів Лор’єна він задрижав у руці, і кілька червоних крапель розпливлися на білосніжній скатертині. То це, виходить, він… знав? Якось здогадався, що я зайда. 

– Не розумію, про що ви говорите, – хрипко відізвалася я. Голос майже відмовив, а ноги задрижали у бажанні схопитися і бігти якнайшвидше. Якщо він знає… що йому завадить кинути мене до монастиря, аби мене витягли з тіла Розмарі, а дух розірвали на тисячі шматочків? 

Невже я була надто необережною? Надто висовувалася, забула про необхідність пристосовуватися до цього світу, а не перекроювати його під себе…

Поки я сиділа, перелякана, принесли страви. Мені – філе кролика та равлика з овочами, під соусом з вина та граната. Лор’єнові – карамелізовану качину грудку з малиновим демігласом та морквяним пюре. Свою страву я не обирала – навіть не бачила в очі меню й не помітила, коли чоловік зробив замовлення. Мене про мої вподобання він навіть не запитав. 

Виглядала їжа вишукано, пахла смачно, але мені шматок в горло не ліз, тож я навіть не торкнулася ножа та виделки. 

– Їж, пташко, тобі варто набратися сил, – порадив Лор’єн, акуратно розрізаючи свою грудку. – А щодо недоліків Ардена Елмора… 

Він кинув погляд на ресторанну залу, повну людей, під нами, та удав, наче не було кількох попередніх фраз. Наче він не пробудив у мені всі страхи разом. 

– Він боягуз. І завжди був. 

Я підтисла губи, пригадуючи, як стояла сама у кам’яній залі серед ночі. Певно, Лор’єн сприйняв це як згоду. 

– Не пройшло й трьох років зі смерті його дружини, як він… закохався. Чи принаймні – так він говорив. Ім’я леді називати не буду – дитя було не більше, ніж прикрим заручником обставин. 

У голосі Лор’єна з’явився сум, він вже дивився не на мене, а вдалину – наче намагався точно відтворити події зі своїх спогадів. Я ж завмерла на стільці. Чоловік точно не брехав – Ейвор вже згадувала мені колись, що Арден відмовився битися на дуелі. Але з ким?.. 

– Але кохання Ардена Елмора зажвди було… покрученим. – Тепер помилки бути не було, у голос Лор’єна й справді пробилася злість. – Що з його дружиною, що тоді… Та леді була моєю нареченою. Мала нею стати за кілька днів до того, як Елмор її спокусив. 

Я спершу гмикнула, а тоді замовкла – коли гострий, злий погляд Лор’єна показав, що він зовсім не жартував. Я намагалася собі уявити такого Ардена – лихого спокусника, що відбиває чужих наречених, а потім відмовляється прийняти наслідки. Чомусь, попри усю мою образу, що горіла у грудях, виходило кепсько. 

– Про це дізналися всі, як би я не намагався приховати сором цієї леді – я все ще тоді мав намір взяти її за дружину, навіть попри те, як вона себе збезчестила. 

Цього разу я змогла втриматися від сміху, хоч це й було непросто. Збезчестила! Оце ж середньовіччя дрімуче!